"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А де ж iще...
- Давно?
- Сiм рокiв тому.
- А-а, я тодi ще був... Бодай не згадувати! Був крiпаком, пiдмайстром у
Ширяева...
- Зазнав бiди?
- На трьох би, брате, вистачило!
Примовкли. Кожен перебирав не кращi днi свого дитинства, молодостi.
- Бач, тихий ангел пролетiв, - сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю
спогадiв. - Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, - вказав
очима на морiжок. Дiстав мерщiй карбованця. - Пiди вiддай, - тицьнув
Сенчилу в руку. - Бо я не можу, плакатиму...
Пiшли поволi мiстом. Тарас вдивлявсь у вулицi - знайомi й нiби ранiше
ним не баченi - й чув на собi цiкавий погляд друга, з яким вони одразу
зiйшлися серцем. Власне, це був вiн сам, такий, яким вiн мрiяв стати
колись, iще в Кирилiвцi, в сво┐х "малярських" мандрах. Нiвроку, гарно
вдягнений, не-захарчований... У порiвняннi з ним вiн, Шевченко, в сво┐м
плащi (чи балахонi!) та картузi з просто┐ бiло-сiро┐ парусини здавався,
мабуть, учнем на побiгеньках...
- А що, Олексо, взяв би мене до себе помiчником? Розтерти фарбу,
збiгати кудись по щось...
- Збитку║шся, Тарасе, з мене, бiдного? - спитав_ _Сенчило_ _вражено.-Не
всiм же бути...
- Вибач! - узяв Тарас його за лiкоть. - Це я згадав, як прагнув малим
потрапити до богомазiв i вивчитися у них малярству.
- Ма║ш тепер навчителя? - простив Сенчило.
- Маю. Найкращого на всiй Русi. Сам Карл Брюллов!
- Нi, ти таки щасливий! Тiльки не подумай, що я погано заздрю!.. Може,
колись Брюллов пишатиметься, що був тво┐м учителем...
- Ну й жартiвник! Береш мене на кпини? - аж зупинився. - Таки образився
на мiй невдалий жарт...
- пй-богу, нi, Тарасе! - приклав до серця руку. - Брюллов великий
майстер. Проте таких Росiя мала й матиме... Ти ж, як поет, - ║диний, один
у нашiм кра┐ i, може, навiть - на цiлий свiт... Твiй голос - голос божий,
знамення, поклик волi!..
- Братику, - спинив Тарас ту похвалу, злякавшись ┐┐, мов присуду, - не
гарячкуй, не квапся робити з мене iдола! Я з плотi й кровi... Мучуся,
шукаю, йду навпомацки...
- Тарасе, ми зневiрилися, упали духом. Людям потрiбен свiточ, зiрка, що
всiх веде до спiльно┐ мети... Ти, батьку, нам возсiяв!..
- Не думав, що хрест мiй такий тяжкий... - сказав Тарас схвильовано.
- По спинi й хрест, - зиркнув Сенчило пильно, мов визначаючи фiзичну
мiць Шевченка. - Он пан Кулiш щупленький, а не бо┐ться, ба навiть прагне
взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворiла мати, i
зараз прийде лiкар... Я тут живу, в отому домi. Неподалiк живе й Панько,
он вiкна його помешкання, бiля тополi... Де ти спинився? Ввечерi я забiжу
й, коли не проти, стрiнемося iз мислячою, хоч молодою, громадкою тво┐х
палких прихильникiв. Вони щасливi будуть...
- Я оселився в тому трактирi, що коло станцi┐, бiля Днiпра.
- Чудово! Ще раз вибач,- розвiв руками.- Треба було б запрошувати тебе