"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора - А де ж iще...
- Давно? - Сiм рокiв тому. - А-а, я тодi ще був... Бодай не згадувати! Був крiпаком, пiдмайстром у Ширяева... - Зазнав бiди? - На трьох би, брате, вистачило! Примовкли. Кожен перебирав не кращi днi свого дитинства, молодостi. - Бач, тихий ангел пролетiв, - сказав Тарас, щоб збити печальну хвилю спогадiв. - Дивись, уже прокинулася прочанка та чи покритка, - вказав очима на морiжок. Дiстав мерщiй карбованця. - Пiди вiддай, - тицьнув Сенчилу в руку. - Бо я не можу, плакатиму... Пiшли поволi мiстом. Тарас вдивлявсь у вулицi - знайомi й нiби ранiше ним не баченi - й чув на собi цiкавий погляд друга, з яким вони одразу зiйшлися серцем. Власне, це був вiн сам, такий, яким вiн мрiяв стати колись, iще в Кирилiвцi, в сво┐х "малярських" мандрах. Нiвроку, гарно вдягнений, не-захарчований... У порiвняннi з ним вiн, Шевченко, в сво┐м плащi (чи балахонi!) та картузi з просто┐ бiло-сiро┐ парусини здавався, мабуть, учнем на побiгеньках... - А що, Олексо, взяв би мене до себе помiчником? Розтерти фарбу, збiгати кудись по щось... - Збитку║шся, Тарасе, з мене, бiдного? - спитав_ _Сенчило_ _вражено.-Не всiм же бути... - Вибач! - узяв Тарас його за лiкоть. - Це я згадав, як прагнув малим потрапити до богомазiв i вивчитися у них малярству. - Маю. Найкращого на всiй Русi. Сам Карл Брюллов! - Нi, ти таки щасливий! Тiльки не подумай, що я погано заздрю!.. Може, колись Брюллов пишатиметься, що був тво┐м учителем... - Ну й жартiвник! Береш мене на кпини? - аж зупинився. - Таки образився на мiй невдалий жарт... - пй-богу, нi, Тарасе! - приклав до серця руку. - Брюллов великий майстер. Проте таких Росiя мала й матиме... Ти ж, як поет, - ║диний, один у нашiм кра┐ i, може, навiть - на цiлий свiт... Твiй голос - голос божий, знамення, поклик волi!.. - Братику, - спинив Тарас ту похвалу, злякавшись ┐┐, мов присуду, - не гарячкуй, не квапся робити з мене iдола! Я з плотi й кровi... Мучуся, шукаю, йду навпомацки... - Тарасе, ми зневiрилися, упали духом. Людям потрiбен свiточ, зiрка, що всiх веде до спiльно┐ мети... Ти, батьку, нам возсiяв!.. - Не думав, що хрест мiй такий тяжкий... - сказав Тарас схвильовано. - По спинi й хрест, - зиркнув Сенчило пильно, мов визначаючи фiзичну мiць Шевченка. - Он пан Кулiш щупленький, а не бо┐ться, ба навiть прагне взяти на себе цю важучу ношу... Вибач, я мушу йти. Щось прихворiла мати, i зараз прийде лiкар... Я тут живу, в отому домi. Неподалiк живе й Панько, он вiкна його помешкання, бiля тополi... Де ти спинився? Ввечерi я забiжу й, коли не проти, стрiнемося iз мислячою, хоч молодою, громадкою тво┐х палких прихильникiв. Вони щасливi будуть... - Я оселився в тому трактирi, що коло станцi┐, бiля Днiпра. - Чудово! Ще раз вибач,- розвiв руками.- Треба було б запрошувати тебе |
|
|