"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

до хати...
- Вiтай же матiр, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду.
- Хочеш до нас у Ки┐в? - а подивом спитав Сенчило. - Ми тут взялися
цвiллю...
Тарас на мить замислився, бо й сам iще не прикидав свого життя на рiк
чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо:
- Там чужина... к, правда, люди душевнi, чеснi, мудрi... А скiльки,
брате, панства! Собачники та горлохвати, крiпосники, лакузи царськi,
наволоч у позолочених мундирах!..
- Гада║ш, тут нема таких?
- Я знаю... ┐х розвелось, як смiття, як сарани!.. Все ж тут народ мiй,
моя земля. Хочу пiзнати люд свiй i рiдний край, вiддати ┐м всього себе -
до крихти, до краплi кровi!.. Слiзьми нiхто ще муру не розколов. Тож
досить слiз! Час дiяти, шукать рятунку! Тисячi, мiльйони в рабствi
скнiють, кладуть життя на панськi статки та забаганки!..
- Батьку, тихiше!... - знiтився Олекса, скоса зиркаючи навколо. - Ще
хтось почу║...
- Добре, - сказав Тарас, вiддихуючись. Як здума║ чи заведе про злу
неволю мову, серцю у грудях тiсно. - Бiжи до матерi, а я ще трохи тут
походжу, мо', щось змалюю...
- Ввечерi чекай на мене!
- Буду в сво║му номерi.
Лишившись сам, Тарас зайшов у двiр Софiйського собору, вишукуючи собi
мiсцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олiвця, проте вiн
мусив вибрати одне, найлiпше, бо мав часу так мало, а Ки┐в такий багатий
на кра║види й старовину! Десь тут колись, при Ярославi Мудрому, писались
книги, вчилися боярськi дiти... А дiти смердiв, во┐нiв, простих киян?.. За
панством хiба протовпишся!..
Сiв пiд старою липою, дiстав альбом та олiвець. Хотiв, не мудрствуючи
лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвiницею, що височить над нею.
Зробив штрих, другий, третiй i зупинився... Що вiн там за один, отой
Панько, чого насправдi прагне? Просвiтлення свого народу, волi? Чи слави
власно┐? Ой цi пани та паничi!.. Он вивели полк на Сенатську площу,
вишикували плече в плече... А ┐х з рушниць, з гармат - беззахисних!..
Гадали, цар зляка║ться? Смiшнi... Та вiн залив би кров'ю весь Петербург,
усю Росiю!.. Треба пiти поглянути, погомонiти з цим Кулiшем. I паничi
порою бувають путнi. Навiть у Петербурзi стрiчав таких. Завзятi, добре
вихованi й освiченi, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й
так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власнiй шкурi панщини, хто не
робив пiд нага║м, надовго того не стане, влiзе в якусь шпарину,
перетремтить; ще й буде потiм каятися i що ║ сили впевнювати словами й
дiлом, що вiрнопiдданiшого нема в усiй державi...
Сховав малярське причандалля, пiдвiвся й рушив до Кулiша.
Застав Панька за малюванням. Кiмната вся була завiшана людськими
постатями, накресленими вугiллям i тушувальним олiвцем, а на мольбертi
стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям.
- Ану ж вгадайте, хто завiтав? - спитав Тарас, вiдчувши себе в сво┐й
стихi┐.
Кулiш оглянувся, ледь осмiхнувся, - нiби зробив велику ласку, - i
вiдказав: