"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу авторадо хати...
- Вiтай же матiр, брате, й не потерпай. Ще матимеш таку нагоду. - Хочеш до нас у Ки┐в? - а подивом спитав Сенчило. - Ми тут взялися цвiллю... Тарас на мить замислився, бо й сам iще не прикидав свого життя на рiк чи два. Згадавши Санкт-Петербург, промовив тихо: - Там чужина... к, правда, люди душевнi, чеснi, мудрi... А скiльки, брате, панства! Собачники та горлохвати, крiпосники, лакузи царськi, наволоч у позолочених мундирах!.. - Гада║ш, тут нема таких? - Я знаю... ┐х розвелось, як смiття, як сарани!.. Все ж тут народ мiй, моя земля. Хочу пiзнати люд свiй i рiдний край, вiддати ┐м всього себе - до крихти, до краплi кровi!.. Слiзьми нiхто ще муру не розколов. Тож досить слiз! Час дiяти, шукать рятунку! Тисячi, мiльйони в рабствi скнiють, кладуть життя на панськi статки та забаганки!.. - Батьку, тихiше!... - знiтився Олекса, скоса зиркаючи навколо. - Ще хтось почу║... - Добре, - сказав Тарас, вiддихуючись. Як здума║ чи заведе про злу неволю мову, серцю у грудях тiсно. - Бiжи до матерi, а я ще трохи тут походжу, мо', щось змалюю... - Ввечерi чекай на мене! - Буду в сво║му номерi. Лишившись сам, Тарас зайшов у двiр Софiйського собору, вишукуючи собi мiсцини для змалювання. Все тут було достойне пензля чи олiвця, проте вiн мусив вибрати одне, найлiпше, бо мав часу так мало, а Ки┐в такий багатий книги, вчилися боярськi дiти... А дiти смердiв, во┐нiв, простих киян?.. За панством хiба протовпишся!.. Сiв пiд старою липою, дiстав альбом та олiвець. Хотiв, не мудрствуючи лукаво, зобразити фасад собору, браму з дзвiницею, що височить над нею. Зробив штрих, другий, третiй i зупинився... Що вiн там за один, отой Панько, чого насправдi прагне? Просвiтлення свого народу, волi? Чи слави власно┐? Ой цi пани та паничi!.. Он вивели полк на Сенатську площу, вишикували плече в плече... А ┐х з рушниць, з гармат - беззахисних!.. Гадали, цар зляка║ться? Смiшнi... Та вiн залив би кров'ю весь Петербург, усю Росiю!.. Треба пiти поглянути, погомонiти з цим Кулiшем. I паничi порою бувають путнi. Навiть у Петербурзi стрiчав таких. Завзятi, добре вихованi й освiченi, що дай бог кожному. Запалюються, немов суха солома. Й так само швидко гаснуть. Хто не зазнав на власнiй шкурi панщини, хто не робив пiд нага║м, надовго того не стане, влiзе в якусь шпарину, перетремтить; ще й буде потiм каятися i що ║ сили впевнювати словами й дiлом, що вiрнопiдданiшого нема в усiй державi... Сховав малярське причандалля, пiдвiвся й рушив до Кулiша. Застав Панька за малюванням. Кiмната вся була завiшана людськими постатями, накресленими вугiллям i тушувальним олiвцем, а на мольбертi стояло майже чисте полотно з накиданим легкими контурами обличчям. - Ану ж вгадайте, хто завiтав? - спитав Тарас, вiдчувши себе в сво┐й стихi┐. Кулiш оглянувся, ледь осмiхнувся, - нiби зробив велику ласку, - i вiдказав: |
|
|