"Василь Шевчук. Син волi (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- к, друже, ║!
- У бiдних чортма за що, а панство...
- Ну, Сидоров! - почулось нагло iз коридора. Солдат зiп'явсь навшпиньки
i тихо вийшов.
- Слухаюсь, вашблагородi║!
Дверi замкнули знову. Десь у дворi, а може, то й на вулицi, гойднулося
й лишилось свiтло, i на його ясному тлi вирiзьблювалися, мов на гравюрi,
холоднi чорнi грати... Нiколи i не подумав би, що цi залiзнi рамцi так
можуть дiяти, впливати на душу!.. Здавалося б, шматки металу, пруття, аж
нi, так нiби воно лежить, те пруття, отут, на грудях!.. Певно, в його душi
озвався первiсний страх людини, що прагла мати всюди шлях до швидко┐ втечi
й остерiгалася всiляких пасток... Власне, i Товариство ┐хн║ було не чимсь,
а пасткою. Вiдкрите, всiм доступне, з промовами та писаниною! Приходь,
намотуй собi на вус i - так i так, мов, пане губернатор... Воно й не диво,
що хтось донiс... Тепер усе пропало! Стiльки труда покладено, роздмухано
вогню в серцях; iз iскорок, що ледве-ледве тлiли...
- Виходь! _-_ почулось.
Глянув i здивувався: в камерi стояв жандармський унтер, а Сидоров йому
присвiчував. Задумався i не почув, як вiдчинили дверi. Треба надалi бути
пильним...
Коли Тарас пiдвiвся, похмурий унтер вихопив iз чорних пiхов шаблю i
вмить зробив чверть оберту, мов даючи йому дорогу.
Сидоров пiшов попереду, Тарас слiдом, за спиною у себе чуючи холодний
подих унтера. А може, шаблi?..
На вечiр похолоднiшало. З невидимих весняних хмар спадав снiжок,
метеликами в'ючись довкола лiхтаря...
Двором i вулицею iшли вже тiльки вдвох з унтером, який його спрямовував
короткими "вперед", "лiворуч!"
- Не скажете, куди йдемо? - спитав хтозна для чого_._ Людинi в його
становищi...
- Мовчати! - гаркнув унтер, наче вiд тишi нинi залежить ┐хн║ життя.
Повз вартового, - виструнченого, як на парадi, - ввiйшли в якiсь високi
дверi, крутими сходами зiйшли на другий поверх, ледь-ледь освiтлений i
через те якийсь тривожний i та║мничий. Унтер постукав в однi з кiлькох, що
виднi були, дверей i ввiв Шевченка до кабiнету, де за столом сидiв
чиновник, який приймав його сьогоднi вiд двох киян.
- Тарас Григорович! - пiдвiвся вiн, мов стрiв старого приятеля.- Iди
собi, голубчику,- звелiв недбало унтеровi.-Прошу, прошу сiдати! - узяв за
лiкоть "гостя" i м'яко пiдвiв до крiсла. Сам сiв навпроти.- Вибачте за мiй
невдалий недавнiй жарт...- приклав до серця руку.- Тут, серед цих
жандармiв, важко не огрубiти... Ще раз прошу пробачення! Я ж не
представився. Попов Михайло, Максимiв син. Прошу любити й жалувати!
- Тарас Шевченко...
- Знаю. Як виявля║ться, у нас iз вами ║ спiльнi, так би мовити,
знайомi...
- Цiкаво... Хто ж це?
- Зайцев. Iван Кiндратович. Художник теж i друг Ширяева, в якого ви...
Не буду! - пiднiс покiрно руки, помiтивши, що гiсть нахмурив брови. - Кому
при║мно згадувати свою бiду... Ви потiм вчились у Академi┐ мистецтв?
- Так.