"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

i здоров'я буяли в ньому.
- Припiс я кпязiо на Тиворi, - схиляв покiрно голову i клав руку до
серця, - жопi та дiтям його низький уклiн i найсолодпii iюб.iжа┐┐iш
здоров'я та супокою вiд сгбе i всього люду па Кутригурах. Хай славиться
iм'я його яко гонителя роме┐в i буде доброю пам'ять про цього пе лишень
серед сущi┐х, а й серед нащадкiв.
- Спаси бiг.
- А ще кланяюсь мужам його та воеводам, усiм, хто i пiдпорою князевi в
дiлах ратних та вiчових.
"А вiн добре обiзнаний з нами, як i з тим, що дi║ться в нас", - мiрку║
тим часом Волот i дошуку║ться нагоди заговорити про сутт║вiше.
- Ще раз дякую хаповi за прихильнiсть серця, як i за добрi побажання.
Привiдця кутригурiв, сподiваюсь, вперше у нашiй землi?
- Так.
- То най буде повен: па добро вона завжди вiдповiда║ добром.
Висловлю║мо й свою найсердечнiшу здравицю хановi, усьому родовi його,
мужам ратним та думаючим й просимо бути серед нас, як серед сво┐х. Сiдай,
хане, на чiльне мiсце, най сiдають по обi руч мужi тво┐ та й кажiть, що
привело вас у землю нашу.
Заверган не примушував господаря просити вдруге. А поки всiдавсь та
розглядавсь, зважував давно виваженi думки й прицiлювався, котра з них
буде зараз найбiльш слушна.
- Князь мусить знати: у привiдцiв люду нема║ нiчого вищого за потреби
люду. Те, що зняло мене та мо┐х кметiв iз насиджених мiсць i повело в
Тиверську землю, не в винятком.
Опустив на мить долу зiр, схоже, що черпав там десь, поза гридницею,
сво║му серцю снагу, i вже потiм почав оповiдати, якi безлiття переслiдують
його люд, i доволi часто. Тож i намислили кутригури: чи не пошукати ┐м
щедрiшо┐ на злаки, а вiдтак i на благодать землi? Раз уже прибули до них,
тиверцiв, як до добрих сусiдiв i не приховали того, з чим прибули, то не
ховатимуться й далi: усi вбачають таке благо в задунайських землях
Вiзантi┐, не iнакше мислять i кутригури: коли вже йти кудись, то йти треба
лиш туди.
- Чим же може прислужитися вам Тивер? - не зовсiм розумiв князь хана чи
пiдганяв iiого, аби одкрився шиидше з тим, заради чого прибився до Черна.
- Прийшли просити князя, аби пропустив нас туди, по ставав на нашiй
нутi з раттю. Лихого намiру до люду тиверського у нас нема║. Пройдемо до
Дунаю i зникнемо за Дуна║м.
- А що скаже нам Вiзантiя?
- Йдете ж не ви, ми пiдемо, i пiдемо з добрим намiром - поселитися.
"Ви не щирни зi мною", - казав на дулiцi князь Водит i ни вагався вже.
- Не дiло кажеш, хане. У нас iз Вiзантi║ю давно укладено ряд на мир i
злагоду, ми не можемо порушувати його i тнм ставити себе нiд загрозу
ромсйського вторгнення.
- Досi ж за Дунаi, як i з-за Дунаю, вiльно було ходити. Невже князь не
може послатися на це, коли заремству║ Вiзантiя?
- Тiш, хто йде туди з добрими намiрами, i зараз вiльно йти. Кутригури ж
хочуть пiти й сiсти на ромейських землях гвалтом - так, як сiдають
склавини. А мiж ними й ромеями - хан, сподiваюсь, зна║ те - йде справжня
сiча. Як же ми, соузники ромейськi, можемо напустити па ромс┐в ще й вас?