"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторапершого-лiпшого огира й подалася б куди очi глядять. Та ба, куди подасться
зi сво║ю кривдою, коли ┐й навiть у рiдну землю, до вiтця-матiнки нема║ вороття. Казала ┐м: "Не хочу!" Криком кричала: "Не пiду!" Хто ┐┐ послухав, хто зважив на те, що не хоче? "пдь i будь йому жоною", - сказали, i сказали, твердо. - Сестро, - покликала. - Ти чу║ш мене, сестро? - Чую, - обiзвалася. - Чого тобi? - А ти не йди, коли прийде хан. - Як можна? - Можна. Скажеш, я так хочу. - Вiн муж тобi, Каломелко. Рано чи пiзно ма║ш належати йому. - Якщо й маю, то хай потiм, не зараз. Сестра засмiялася стиха. Чути було: глузу║ з Каломели. По-доброму, а все ж глузу║. - Гада║ш, не послуха║ться? - Гадаю... - Сестра не барилась з вiдповiддю, та змушена була обiрвати ┐┐ на словi: зачулись чи┐сь кроки, а вслiд за тим вiдхилилася запона, i до намету ввiйшов хан. - Каломелка спить уже? - поцiкавився. - О нi, - спiшно i, як здалося Каломелi, вдоволено заперечила охоронниця. - Вона жде на хана. Дiвчина аж кинулася вiд несподiванки чи й образи. Ладна була схопитися як ║ i крикнути на повний голос: "Неправда! Ти, сестро, неправдива ║сть!" Та не встигла подумати так, як хан розбив ┐┐ думку о свою. - То вона у нас така розумниця? дякував, зiгрiтий сво┐м вдоволенням, правда, ┐м i казав ┐й: ти зробила сво║, можеш iти вже. Каломела не бачила, як виходила сестра, - лежала принишкла й аж геть переполохана. Чула тiльки, що вийшла вже, що хан повернувся по тому й сiв осторонь, певно, перепочива║ пiсля всього, що було на воседлi. Зрештою пiдвiвся й покликав челядника. - Зробиш менi омивання, - повелiв звично й одразу ж иiшов туди, де була перед тiм Каломела. Хлюпався довiй i не бе;i насолоди. Затпм i челядник;1! спровадив. Зайшов iз передпокою i довго стояв посеред ложницi, чи то доглядався до не┐, сво║┐ обраницi, що лежала поруч i нiмувала ждучi┐, чи всього лиш витирався пiсля омивання. Та ось погасив вогниво й став умощуватися на ложi. Каломела чула себе натягнутою до краю. Здавалось, доторкнеться Заверган - i вона лусне, як луска║ тятива, коли вiд не┐ хочуть бiльше, нiж може. Не помiчав того чи й не зважав на те хан Заверган. Обняв ┐┐ дужою, вкритою жорстким волоссям рукою й доволi таки грубо пригорнув до себе. - Ти чого? - запитав, вiдчувши опiр. - Боюся хана. - Отак?! - дихнув у лице хмiльними випарами й збудив у нiй всю, яка була, вiдворотнiсть, весь, що мала в серцi, супротив. Зiбралася з силою, скористалась тим, що вiд не┐ не сподiвалися такого, й вислизнула з обiймiв, ба навiть подалася прiч. Така зухвалiсть, певно, i в хановi розбудила не просто мужа - звiра. Не |
|
|