"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу авторапитавсь уже, чому втiка║. Згрiб обiруч, повернув у ложе, так дужо i так
рвiйно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула, задихнеться зараз вiд страху та безвиходi. - Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!.. I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому ┐┐ сила, коли в нього стократ дужча вона, i що благання, коли загорiвся вогнем? Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту матiр'ю тунiку, що вона розпанахалась до самого подолу i явила Каломелку в усiй ┐┐ неторканiй красi та ута║мниченостi. Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть, вирiшила свою долю. Бо вiдчула й усвiдомила: ┐┐ вивiльнено з материного накриття. А такiй не дозволено належати iншому. Така ма║ належати тому, котрий домiгся вивiльнення i спромiгся вивiльнити. II Третього дня по воседлi усi, хто супроводжував Каломелу до ханового стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку рiку, до свого роду. Хан влаштував ┐м гучнi проводи, сам сiв на вигуляного за цi днi огира й Каломелi велiв подати - проведуть родакiв ┐┐ до переправи, а вже звiдтам по┐дуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, ┐х Заверган) по обводах Кутригурсько┐ землiма║ намiр показати ┐┐ жонi сво┐й, а заодно й жону показати кутригурам. На те пiде стiльки днiв, щоб народився, над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'┐дуть усю землю вiд схiдних до полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi залишаться на останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою мандрiвки, а може, й справжнiм дивом. На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там, у стiйбищi, хан знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi дозволив побути з сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлуча║ться з кревними надовго, хто вiда║, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок та вдовольниться тим, що дозволя║ останок. Плакала, прощаючись, так дуже i так по-дитячому ревно, що навiть у нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку та умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки, як обiрвала останню нитку, що ║днала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у не┐ нема║ й не буде на цiй землi рiднiшо┐ людини, - хилила ся до нього довiрливiш, нiж дозволяла собi хилитися досi, i жаданням його не противилася вже, як перше. Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i втомлива. Через те не поспiшав долати ┐┐, давав час на перепочинки, на зустрiчi i урочистостi, що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу жону його. Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i та║мно вiд не┐ - роз'┐зди, попереджав родакiв про сво║ наближення. А вже родаки вiдали, де зустрiчати i як зустрiчати хана з ханшею: ви┐здили далеко за стiйбище, вiншували щораз щедрiшими й при║мнiшими словесами, |
|
|