"Микола Сиротюк. Лихi лiта Ойкумени (Укр.)" - читать интересную книгу автора

питавсь уже, чому втiка║. Згрiб обiруч, повернув у ложе, так дужо i так
рвiйно став домагатися свого, що в Каломели дух перехопило, чула,
задихнеться зараз вiд страху та безвиходi.
- Благаю тебе, не треба!.. Хай колись, хай потiм!..
I вмовляла, i пробувала захиститися руками - дарма. Що такому ┐┐ сила,
коли в нього стократ дужча вона, i що благання, коли загорiвся вогнем?
Заклав за комiр п'ятiрню й так люто рвонув старанно шиту матiр'ю тунiку,
що вона розпанахалась до самого подолу i явила Каломелку в усiй ┐┐
неторканiй красi та ута║мниченостi.
Зацiпенiла з жаху i тим, мабуть, вирiшила свою долю. Бо вiдчула й
усвiдомила: ┐┐ вивiльнено з материного накриття. А такiй не дозволено
належати iншому. Така ма║ належати тому, котрий домiгся вивiльнення i
спромiгся вивiльнити.



II

Третього дня по воседлi усi, хто супроводжував Каломелу до ханового
стiйбища в Кутригурах, поверталися за Широку рiку, до свого роду. Хан
влаштував ┐м гучнi проводи, сам сiв на вигуляного за цi днi огира й
Каломелi велiв подати - проведуть родакiв ┐┐ до переправи, а вже звiдтам
по┐дуть у супроводi довiрених мужiв ("вiрних", як iмопур, ┐х Заверган) по
обводах Кутригурсько┐ землiма║ намiр показати ┐┐ жонi сво┐й, а заодно й
жону показати кутригурам. На те пiде стiльки днiв, щоб народився,
виповнився i знову народився мiсяць. В усякiм разi, до ханового стiйбища
над Онгулом повернуться лиш тодi, як об'┐дуть усю землю вiд схiдних до
полуночпих обводiв i вiд полуночних до захiдних. Полуденнi залишаться на
останок. Вони йдуть уздовж моря, отож мають стати для Каломели окрасою
мандрiвки, а може, й справжнiм дивом.
На першу ночiвлю мусили стати в степу, на другу постаралися вийти до
одного з кутригурських стiйбищ над Широкою рiкою i там, у стiйбищi, хан
знову влаштував утигурам прощальну вечерю, а Каломелi дозволив побути з
сестрами стiльки, скiльки дозволяла нiч. Знав-бо: жона його розлуча║ться з
кревними надовго, хто вiда║, може, й назавжди. Хай побуде з ними наостанок
та вдовольниться тим, що дозволя║ останок.
Плакала, прощаючись, так дуже i так по-дитячому ревно, що навiть у
нього, бувалого вже, ворухнулося серце i змусило розщедритися на ласку та
умовляння. Така вдячна була за них чи тепер тiльки, як обiрвала останню
нитку, що ║днала з кревними, усвiдомила: крiм хана,, у не┐ нема║ й не буде
на цiй землi рiднiшо┐ людини, - хилила ся до нього довiрливiш, нiж
дозволяла собi хилитися досi, i жаданням його не противилася вже, як
перше.
Хто-хто, а Заверган знав: путь у них далека i втомлива. Через те не
поспiшав долати ┐┐, давав час на перепочинки, на зустрiчi i урочистостi,
що на них не скупилися стiйбищани, вiншуючи хана i младомладу жону його.
Аби все те не просто втiшало, щораз дивувало Каломелу, висилав наперед - i
та║мно вiд не┐ - роз'┐зди, попереджав родакiв про сво║ наближення. А вже
родаки вiдали, де зустрiчати i як зустрiчати хана з ханшею: ви┐здили
далеко за стiйбище, вiншували щораз щедрiшими й при║мнiшими словесами,