"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Изменщица!
А Поля. з розпатланим волоссям, в синцях i розiрванiй кофточцi, довгими
чорними косами витирала йому сльози, плакала й цiлувала зв'язанi руки й
ноги, а вiн, пiд ┐┐ поцiлунками, тiльки стогнав, скреготiв зубами i
страшно крутив налитими кров'ю очима, що майже вилазили з орбiт...
А потiм вони мирились i, мов нiчого не було, знов солодко цiлувалися за
сара║м, а Поля кудкудахтала, як курка, якiй я одкрутив голiвку, задихалась
i переривчастим шепотом питала:
- Вань, а Вань! Когда ж мьi поженимся?
- Подожди: вот я заработаю денег, справлю себе спинжак и ботинки на
рантах... Куплю гармошку и корову, выпишу мать, и тогда будем все вместе,
- вiдповiдав Ваня сухим басом i чомусь захлинався.
Соня, дочка кучера, коли ми ходили в поле, теж питала мене (ми з нею
часто пiдглядали, як Поля з Ванею цiлувались):
- Вов, а Вов! Когда же мы поженимся? Я вiдповiдав ┐й, як Ваня, хрипким
i переривчастим "басом":
- Погоди, вот я заработаю много денег, справлю себе спинжак, куплю
гармошку и корову, а потом сядем на ту корову и убежим.
Iнодi вечорами у нас збирались гостi, грали на гiтарi, пили горiлку,
потiм грали в преферанс i показували фокуси. А один худий i довгий
конторщик ходив на руках i майже дiставав до стелi ногами. Це було дуже
смiшно. Всi смiялись i аплодували йому.
Тiльки менi не подобалось, що коли вiн ┐в, то витирав куточки рота
шматочком хлiба, а потiм посилав ┐х собi за вуса. Менi було гидко на це
дивитись...
Менi дуже подобались пiснi, що ┐х спiвали мати й гостi.
Особливо любив я старовинну, козацьку, яко┐ матiр навчив донський
офiцер:
По дороге пыль клубится, Слышны выстрелы порой... Из набега ой-да
удалого Едут все донцы домой!
Я уявляв ┐х, буйних i запорошених, чорних як циган од сонця й вiтру, з
кашкетами набакир, чорними й золотими чубами, розпатланими од бiгу баских
коней, що почули запах батькiвщини й солодкого вiдпочинку.
Вони мчать i стрiляють на скаку. Весела золота ватага, вся обвiшана
награбованим золотом i збро║ю, на якiй запеклась кров чужинцiв... Я не
любив ┐х за розбiйнi справи, але вони менi подобались тому, що були
хоробрi й красивi, як той чорновусий донський офiцер, що був закоханий в
мою матiр i дуже подобався ┐й... Але мати в ньому розчарувалась, бо батько
┐й сказав, що в тонких губах донського красеня ║ щось ║хидне...
Не допомогла офiцеру й донська пiсня, в якiй менi особливо подобалось
мiсце, де говориться, що
Лишь один казак не весел..."
Смутно i самотньо ┐де вiн осторонь товаришiв, на чужому конi, з
пониклим чолом... Товаришi його питають, чому вiн такий невеселий:
Аль турчанкой ты пленился
в басурманском во краю...
А козак ┐м вiдповiда║:
Это горе - нам не горе,
Мы привыкли в горе жить,
Чтоб по ветреной девчонке