"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ще в Третiй Ротi, де я часто любив передражнювати кахикання татового
батька на порозi його кабiнету, у нас з'явилась Зоя... Якась чужа жiнка
показала нам ┐┐, зморщену, червону, з роздертим од крику ротом, i сказала,
що найшла ┐┐ на капуснику i зараз однесе ┐┐ назад. Я плакав i благав ┐┐ не
робити цього. Я не знав, що таке "свято". Я думав, що це - багато поличок,
а на них усе - цукерки й пряники... Ще я не знав, що значить "живий" i
"мертвий".
Я любив ходити в поле i милуватись квiтами, особливо багряно-синiми
квiтами будяка, i любив придавлювати за животики чуднi блакитнi цвiточки,
такi бархатнi й добрi, а вони, коли ┐х придавити за животик, широко
одкривали сво┐ ласкавi, золотi ротики... Ще я любив дивитись на зорю пiсля
заходу сонця i кидать камiнцi в срiбнi води ставка... Я кину камiнець, а
вiн булькне, i пiсля нього довго що йдуть по золотiй вечiрнiй водi за
колами кола, все ширше й ширше, а потiм зникають, i вода знов ста║
спокiйною, темною i тихою... Я питав у матерi:
- Куда деваются камушки, и отчего от них идут круги по воде, а потом
исчезают?
Менi було непри║мно, що коли обрiжеш пальця, так довго йде кров i ┐┐
трудно спинити...
Я питав у матерi:
- Почему бог сделал человека таким непрочным? Мати казала:
- Сыночек! Ты мне задаешь такие вопросы, что я на них и ответить не
могу.
Одного разу я стояв коло жовтого, залитого сонячним сяйвом погреба, i
до мене, в наш двiр, просто, привiтно й спокiйно зайшов стрункий,
смуглявий, гарненький хлопчик. Я дуже полюбив його, i ми стали дружити. Це
був син рудничого фельдшера Коля Канарейкiн.
Тiльки коли вiн довго не приходив до мене, так я за те, що вiн мучив
мене чеканням, бив його довгою лозиною.
Ще менi було дуже iнтересно i красиво ходити з моею ровесницею, дочкою
кучера, в поле, де ми грали в крем'яшки, ловили метеликiв. Я любив
дивитись, як вона тонкими й нiжними пальчиками сплiтала вiночки з польових
квiтiв для себе й для мене.
Вечорами повз вiкпа проходили п'янi шахтарi й спiвали пiсню про доктора
Лойку, якого вони дуже любили:
Доктор Лойка, он все знает, От всех болезней излечает.
А наша служпиця Поля виходила до них назустрiч, i ┐┐ обнiмав у нас за
сара║м красивий i веселий коногон Шаповалов.
Вiн часто бував у нас на кухнi, внизу, куди я, в одкриту ляду, коли
надходив час, дзвiнко й владно кричав:
- Поля! Подавай обедi
Менi дуже подобалось так кричати.
А Поля теж була хороша штучка. Вона свойому Ванi смажила картоплю так,
що та аж кипiла в маслi, а нам до столу подавала майже суху.
За це Ваня часто бив ┐┐, за любов i картоплю в маслi. Це вiн так
виявляв до не┐ свою "подяку".
I татко й мати, а iнодi й ┐х знайомi, ледве втихомирювали буйного й
п'яного Ваню. Вони його зв'язували, а вiн плакав, лаявся, називав Полю
нехорошими словами i часто, разом iз плювками в ┐┐ лице, незрозумiлим
словом: