"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дядька й дiда. Вiн пригортався до ┐хнiх гiгантських нiг в широких
шароварах, заривав сво║ личко в кожушину i казав:
- А я буду хохленком!
- О, це добра дитина, - говорив дiд i любовно гладив Колину голiвку
сво║ю величезною запорозькою ручищею.
- А це - чортеня, - сердито блискав вiн на мене суворими очима й
штовхав у лоба сво┐м страшним, майже в мою руку, пальцем, од якого я
злякано одсахувався...
Я не розумiв, що таке нужда, i погордливо дивився на бiдно одягнених
дiтей.
У нас була кiшка, а потiм у не┐ з'явилось багато кошенят. Вони ранком
дуже шумiли i бiгали по кiмнатi, де ми спали. I в мене прокидалось страшне
й солодке бажання взяти ножа i всiх ┐х порiзать... Але я не зробив цього.
Я тiльки кинув кiшку в нужник у дворi... Вона довго, довго так кричала,
так страшно i жалiсно, так одиноко i смертно, що в мене серце розривалося
з жалю, але кiшечку так i не змогли врятувать.
А перед тим я пiд ганком, разом iз Колею, замучив курку. Коля ┐┐
тримав, а я крутив ┐й голiвку. Вона так покiрно й приречено дивилась на
мене сво┐ми малюсiнькими чорними оченятами...
Мати сказала, що мене за це покара║ бог. Я дуже боявся його. I коли,
вже на селi, веселi хлопчики йшли барвистою юрбою до церкви i запрошували
мене, я не йшов з ними. Я смутно i одиноко стояв осторонь ┐х весело┐ й
щасливо┐ дороги, а вони, смiючись i перегукуючись, як дзвiнкi i радiснi
птицi, проходили за ограду i йшли в широко розкритi дверi церкви з
намальованими на них ангелами з огняними мечами в руках... Там, де все
залито сяйвом i звучить неземний прозорий хор, хор янголiв, ходить бог в
золотих ризах... А менi туди не можна... Я ж грiшник...
Я думав, що священик - це бог.
"Авдiторiя", куди мати з сво┐ми знайомими ходила на концерти... Сад...
Музика... Шахтарський посьолок. Зорянi вечори, повнi дзвону гiтар i
поцiлункiв... Перед вiкнами двi чуднi башти, а з них подихав в небо тихий,
задумливий i багровий вогонь... Естакади... Летючi сплетiння сталi на
землi i в повiтрi, маленькi паровозики, якi з веселим криком мчали з собою
мiнiатюрнi вагончики з вугiллям...
Ми часто ходили до Лозово┐ Павлiвки на базар у недiлю. Маги купувала
нам iграшки.
Тiльки дорога здавалась менi дуже довгою, степом i нагору, довга й
колюча дорога.
Ми йшли по стернi, i вона дуже колола менi в п'яти. Татко менi
показував, як треба йти, щоб не кололо. Треба було сковзати ногами, майже
не вiдриваючи ┐х од землi. I тодi не кололо. Але я дуже стомлювався. Менi
обридло триматись за юбку матерi. Я ж мужчина.
Але втома брала сво║, i я знов чiплявся за юбку. Мати купила менi
коника. Я розмахую цим коником, i менi зда║ться, що ┐ду на нiм верхи. Тодi
втома проходила, i я бадьоро крокував золотим, пахучим i повним багряних
квiтiв степом.
Мати купила менi й Колi пальта з блискучими гудзиками. Я казав, що
"буду iнженером", а Коля - "хохленком". Ще в пас була сестричка Зоя,
свiтла й гостроока. Я ┐┐ дуже любив, а Колю чогось не любив i любив, але
iнодi, в тяжкi для нього й для мене хвилини.