"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Сокрушаться и тужить.
Вiн тужив не за коханою, а за сво┐м вiрним другом, бойовим конем,
убитим злою турецькою кулею... Ще я любив, коли мати спiвала циганських
пiсень:
Положите мне золота в ручку, и всю правду я вам расскажу, - про
ворожку, що "неведомых духов царила" i ┐й "власть прорицанья дана", про
цигана:
Лишь один цыган не пьет, не гуляет, он да па цыганку скоса поглядает...
Я любив все, що спiвали мати й гостi. I про моряка:
"Лет семнадцать по неволе моряк все плавал по волнам...", i "Разлука
ты, разлука, чужая сторона, никто нас не разлучит, ни солнце, ни луна..."
Особливо слова:

Моя рука писала,
не знала, для кого,
а сердце подсказало:
для друга своего...

i "Помнишь ли, милая, ветви тенистые, ивы над сонным прудом...", i
"Любила меня мать, уважала, что я ненаглядная дочь. А дочь ее с милым
убежала в осеннюю, темную ночь..."
А батько додавав: "Тир-дир-точь, тир-дир-точь..." Цi пiснi дзвенiли або
в залитiй лагiдним сяйвом широкiй, з високими вiкнами кiмнатi, або в
степу, в та║мному свiтлi вогнища i в голубому й далекому мигтiннi зiрок,
пiд задумливий дзвiн гiтари в чарiвних руках татка, що спiвав задушевним
бархатним баритоном.
Коли батько та ┐х гостi, жiнки й чоловiки, спiвали пiсень, то ┐х
обличчя ставали якимись особливими, гарними й задушевними, неначе тихий
генiй добра благословляв бiлими крилами чудеснi душi стомлених трударiв
нашо┐ землi... У жiнок тремтiли сльозп на довгих i сумних вiях, а чоловiки
були блiдi, неначе ┐м чогось було жалко i перед кимсь соромно, i вони тодi
ставали особливо гарними, i я ┐х усiх любив, навiть того довгого i худого,
що витирав губи шматочками хлiба... Вiн же був не винен, що в нього така
дурна звичка. I моя дитяча душа, повна восторгу пiснi i всепрощення,
готова була обняти весь свiт, з усiм добрим i злим... Для мене тодi все
зле пропадало i залишалось тiльки добре... Я одiйду од людей, ляжу на
пахучу траву, дивлюсь на далекi зорi, про якi менi мати казала, що це "очi
янголiв", i плачу, плачу... Пiсля слiз менi ставало так легко i тихо на
душi... Я наче виростав i летiв у зорянi свiти, що скажено мчать у
вiчнiсть, а за спиною в мене шумiли могучi, на все небо, крила... I завжди
пiсля таких "польових каш" з костром, музикою й пiснями, я не пам'ятав, як
опинявся в свойому теплому i уютному лiжку, i прокидався пiд радiсне
щебетання птиць за вiкном, весь осипаний золотим дощем ранкових променiв
сонця...
До нас при┐хали з Воронежа маминi брати Костя й Льоня. Костя був
кучерявий, красивий i балакучий, а Льоня кирпатий i злий. Вони часто
сперечались. Костя був розумнiший, i Льоня, коли в нього не ставало слiв i
взагалi нiчим не мiг аргументувати, так вiн хватав Костю за груди сво┐ми
злими й дужими руками i бив мого кучерявого дядю спиною й головою об
стiну. Так завжди сварка увiнчувалась "перемогою" дядi Льонi.