"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Вони наговорили мо┐м батькам стiльки казок про багате життя на Кавказi,
що батько взяв в конторi "рощот", 1 ми ви┐хали...
Перед ви┐здом мати продала всi меблi, а я бiгав за речами, що ┐х
виносили назавжди чужi люди з наших опустiлих кiмнат...
Особливо я плакав за рукомийником i все благав матiр, щоб вона хоч його
не продавала... А мати, блiда, з затислими, побiлiлими губами, нiчого менi
не вiдповiдала i ходила по кiмнатах, як чорна й гнiвна судьба...
Я назавжди прощався з мо┐м дорогим рудником, Лозовою Павлiвкою,
станцi║ю Алмазною, рейками, вагончиками, квiтами, ставком i зорями. Зорями
мого золотого дитинства, мого безжурного життя, Колею Канарейкiним i
заплаканою Сонею.
Була осiнь, але не пiзня, а тиха, золота i печальна...
Вечiрн║ промiння заливало безмежнi простори донецьких степiв, а ми з
Сонею все йшли i йшли в погасаюче небо...
Ми пройшли повз лiкарню й ряди красивих будинкiв, що здiймались у
вишину, з вiкнами, залитими кров'ю зорi... Десь за одним iз цих кривавих
вiкон плаче мiй смуглявий друг Коля (я з ним уже попрощався), а ми йдемо,
маленькi й самотнi, у великому, повному слiз свiтi... Слiз мого прощання з
першою дитячою любов'ю i життям, яке потiм буде менi тiльки снитись...

II

Все гуркоче й строкато пролiта║ мимо розчиненого вiкна вагона, а далi
кружляв плавно й повiльно...
Вiтер шумить i вi║ менi в лице, а я хочу, щоб по┐зд летiв усе швидше й
швидше... Я висовуюсь iз вiкна лицем до бiгу по┐зда i всiм тiлом i
бажанням наче пiдганяю його...
Батько на кожнiй зупинцi виходив, щоб купити нам ласощiв або за водою,
а бiльше - випити горiлки.
Я дуже хвилювався, що по┐зд пiде без татка, плакав, а Коля мене
заспокоював:
- Не плачь... Папа скоро прийдет, он пошел прогнать курицу.
Я нiяк не мiг заспоко┐тись... Менi здавалось, що татунь вiдстав од
по┐зда... Що ось вiн сто┐ть одинокий в страшному й невiдомому полi... I
менi так жалко, так жалко за ним, що нестримнi ридання стискають менi
горло i сльози заливають щоки...
А коли татко приходив, я заспокоювався... I так було всю дорогу.
Кавказ...
Нiч.
По┐зд ┐де берегом моря... Воно глухо й грiзно шумить i б'║ться за
вiкнами, а перед нами туманно бiжить в гору кам'яна стiна, хвиляста й
страшна...
Це - гора Арарат.
Черкешенки, пiд чорними чадрами, все плачуть i плачуть, ниють печально
i страшно... Це вони так спiвають, як менi сказала мати.
Перед тим на однiй шумливiй станцi┐ була пересадка. Пiдiйшов по┐зд. Я
стояв у метушливiй i тривожнiй юрбi. Ударив другий дзвiнок, а в вагон ще
не пускають. Жах охопив мою душу... Я сплеснув руками i повним одчаю
голосом закричав:
- Ой боже ж, мы опоздаем!