"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Кольцов, особливо Нiкiтiн...
Я його дуже любив, i зараз всiм серцем люблю. Я й Кольцова любив, але в
нього бiльше радостi, а в Нiкiтiна - суму, i тому вiн менi рiднiший i
ближчий. О цi зошити з найкращими вiршами росiйських поетiв на
обкладинках, бiднi синенькi зошити "для народу"...
I церкви з срiбним гудiнням дзвонiв, i золотi ризи священикiв, i
голоси, ангельськi голоси пiд голубим склепiнням з розпростертим на ньому
богом Саваофом 5, i все це теж, як синенькi зошити "для народу"... Золота
вiддушина горю народному, ║диний вихiд його бентежно┐, скорботно┐ душi, а
бiльше виходу не було. I в нас теж - iз страшних i безпросвiтних злиднiв.
Народилася сестричка Оля. Помiщиця була ┐┐ хрещеною матiр'ю. Така
красива, повна, рум'яна i темноока. Я бував у них в ма║тку. Ходив по
широких кiмнатах, дивився на красивi столики з рiзними витребеньками, з
розкиданим срiблом на них, i менi було болячеболяче...
Адже в нас цього не було, i в бiдних селян теж не було.
Син помiщицi iнколи навiдувався до матерi з столицi. Вiн був офiцер i
красень. В нього закохувалися чарiвнi жiнки, були закоханi майже всi дочки
сусiднiх помiщиць. Але вiн не звертав на них нiяко┐ уваги, а любив дочку
бiдного селянина iз Сметанiвки, так любив ┐┐, що плакав вiд кохавня.
Вiн був стрункий, благородний i культурний, а дiвчина, яку вiн кохав, -
груба i некрасива, майже потвора.
В мiсячнi ночi я вибiгав на город до коханки сина помiщицi. Залитий
срiблом повновидого мiсяця чорнiв тонкий i красивий силует офiцера.
Оксамитно стогнав його благородний голос:
- Горлице моя сизокрила... Ластiвочко моя ненаглядна! А йому вiдповiдав
майже бас його "дульцiне┐":
- Геть вiд мене! Вiдчепись... Я люблю тво┐ хусточки та грошi, що ти
менi да║ш. А тебе не любила, не люблю i любити не буду. У мене ║ хлопець.
Вiн тобi печiнки одiб'║. Геть вiд мене!
- Ясочко моя золота, хоч засмiйся сво┐м срiбним голоском.
А у вiдповiдь чулося громоподiбне iржання:
- Ги-гп, ги-ги-ги!..
- Боже мiй, як я тебе люблю, ти мiй бог, зiрочко моя, небо мо║.
- Ну годi, годi... Усю мене обслинив... I скiльки разiв я тобi казала,
щоб ти не приходив до мене, коли од тебе смердить усякими одеколонами...
Вони гидкi менi, як i ти сам, ось мiй Василь, так той пахне кiзяком, i
молоком, i медом. Геть вiд мене!..
I вона його штовхала з усього розмаху в груди сво║ю богатирською рукою,
штовхала так, що вiн летiв, як чорна i печальна тiнь, в голубий i глибокий
снiг. А дiвчина з громовим смiхом тiкала в хату.
I я ще довго чув пiд запорошеним снiгом, вузьким, темним i жорстоким
вiконцем невтiшний плач молодого красеня.
Нiчого не допомогло. Нi вмолювання i сльози матерi, нi ┐┐ погрози i
навiть випадок, вiрнiше напад "хлопця" кохано┐ офiпера з парубками, коли
закоханому ледь не вiдбили печiнок. Нiчого не допомогло!
Так i вмер вiд кохання син помiщицi, вiд нероздiленого i проклятого
кохання.
А весною ми ви┐хали iз Сметанiвки.
Щолiта ми жили в Третiй Ротi, а взимку - по селах, де батько або
вчителював, або служив сiльським писарем.