"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

VIII

Пере┐зна... Село Пере┐зна... Химiвка. Це - хутiр недалеко вiд Званiвки,
де жила бабуся при тiтцi, а в тiтки була казенна винна лавка. Тiтка була
"сидiлкою". Бона мала красивий будинок пiд зеленим залiзним дахом, з
кiмнатами на пiдлозi, старовинними комодами, стiльцями, буфетами i
килимами. Широкий двiр повний птицi, а в кутку, бiля ворiт, дерева,
кролики, голуби.
А в нас не було нiякого будинку. Ми жили в напiврозваленiп мазанцi з
тарантулами, в покинутому саду помiщика бiля та║мничих пустельних та
страхiтливих сара┐в.
Лiто. Мене страшенно мучить пропасниця. В мене дуже висока температура.
Нi лiкаря, нi фельдшера, нi мами. Нiкого. Я самотнiй, тiло мое. якесь
дпвне, нiби в мене багато тiла, нiби я ввесь великий-великий, бiльше
всього свiту. Потiм втратив свiдомiсть, i було якесь жовте i дзвiнке море
навколо мене. А вода гiрка, погана...
I ще цi тарантули, i мокрицi, i чорнохвiсткн, що лазили по менi, а я
страшенно боявся, аби чорнохвiстка не залiзла менi у вухо. Як я не
берiгся, одна все-таки залiзла менi у вухо i внесла туди нескiнченний
гуркiт, такий гуркiт, що я ледь не збожеволiв вiд крику i жаху. Вухо менi
залили "оливою" (лампадним маслом), i чорнохвiстка здохла. Ще довго
гримiли громп у мо┐й головi, але це лшле здавалось. Разом з чорнохвiсткою
здохли й вони.
Я дуже любив лазити по деревах - високо-високо. Мати внизу кричить,
ла║ться, а менi лише смiшно. Вона дума║, що я впаду, а я зовсiм цього не
думаю i залiзаю куди захочу. Тiльки менi не подобалось, що хлопчаки такi
жорстокi. Вони полiзуть на явiр, i повитягають з гнiзд голих жовторотих
горобчикiв, i всiх ┐х повбивають, та ще й смiються. А я плачу. Хлопчаки
великi й дужi, а я маленький i не можу захистити бiдних пташинок. Я тiльки
обливаюся гiркими сльозами.
Потiм ще хлопчики негарно лаялися й курили, а ┐хнi матерi, коли я ┐м
говорив про це, тiльки смiялись.
Батько часто ходив зi мною до бабусi й тьотi. Бабуся завжди що-небудь
дасть батьковi, щоб тiтка не бачила, ну там грошi або горiлку. Тiтка ж,
коли ми залишали ┐х, завжди обшукувала батька й мене. Менi було тяжко й
соромно не за себе, а за тiтку. Ну хiба ж я мiг у не┐ щось украсти?
Ось я стою перед нею у маминiй теплiй кофтi, пiдв'язаний мотузкою, у
подертих черевиках, а надворi трiскучий мороз, куди менi боязко йти. А тут
так тепло, свiтло i затишно. А тiтка нишпорить тремтливими вiд злостi
руками в мо┐х кишенях.

IX

Весна. Я бiгаю вузькими брудними вулицями Третьо┐ Роти. Шумлять
струмки, i дзвiнке син║ небо над Дiнцем хвилю║ться тремтливим маревом
заводського диму. Вiтер вiдносить його направо за Донець, за голубiючi
лiси, до росiйських сiл серед пiскiв i сосен.
На Червонiй вулицi, центральнiй вулицi нашого заводського села, до мене
пiдбiгло два хлопчаки, смаглявi, кирпатi i веселi. Вони були також, як i