"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

щебетухою Степанидою. Вони мене вчили волосько┐ мови. Я питав, як що
зветься, вони казали, i я записував до зошита.
Ми живемо в рибалки й шевця Заливацького. У нього були чорнi ворота, а
за цими ворiтьми праворуч жив хазя┐н з сво┐ми помiчниками-шевчиками,
лiворуч - у бiднiй мазанцi - ми.
Старший шевчик, юнак, менi подобався за те, що був дуже сильний i
красивий. Я ж був ще маленький i дуже заздрив, що вiн такий великий. Я
мрiяв бути таким, як вiн, також красивим i одчайдушним. Я уявляв, з якою
силою вiн ударив би мене всiм тiлом об землю...
I дивна рiч! Наче я собi наврочив сво║ю уявою. Якось я чимось образив
його, якимось необережним словом.
Це було на подвiр'┐. Батька i матерi не було дома. Вони кудись пiшли.
Марко схопив мене в чугуннi лабети, пiдняв над землею i з усi║┐ сили
всiм маленьким i млосно-переляканим тiльцем ударив мене об землю. Все
загримiло i опало в менi. Я потiм ледве пiдвiвся... Але нiкому не сказав
про це.
Я любив дивитися, як Марко i його напарник сукають дратву, як
блискавично i точно вони, колючи шилом тугу i темно-жовту пiдошву,
забивають в не┐ дерев'янi гвiздки, як iз рiзного з'являлося, народжувалося
в ┐х чарiвних руках ║дине i гармонiйно-цiле.
Раз вони шили ловкi жiночi туфлi i заспорили, хто кого пережене, у кого
кращi вийдуть туфлi. Я гарячкове стежив за ┐х змаганням. Усе горiло в ┐х
руках... I коли вони разом скiнчили свою дивну i блискавичну роботу,
туфельки були одинаковi.
Це були лаковi близнята.
Куток села, де ми жили, називався Волохи. Половина села у нас були
волохи. Вони дуже схожi на укра┐нцiв. Така ж любов до всього красивого, до
чистоти, до квiтiв i до людей. Тiльки вони були дружнiшi, нiж укра┐нцi.
Любов до людей, гостиннiсть i барвистiсть ┐х життя дивним чином
сполучалась у них з дикою, я б сказав, доiсторичною жорстокiстю, особливо
у дiтвори.
Вони були хоробрi, тiльки коли ┐х було багато, а укра┐нцiв менше.

XIII

Я стояв без штанцiв, тiльки в однiй сорочцi, по колiна в зеленiй водi
Дiнця недалеко вiд прудководу, а навскоси димiв содовий завод, повний
залiзного гомону, i дим його розвiяно плив над мо║ю головою високо-високо,
де бiлi хмаркi┐ усмiхалися сонцевi й вiтрам.
За кiлька крокiв передi мною, стоячи в водi у закачаних штанях, ловив
вудкою рибу мiй товариш, а я стояв за його спиною i спостерiгав. Коли вiн
закидав вудочку, а робив вiн це часто, бо вода була швидка, то крючок з
волоснею пролiтав повз мене збоку або над головою, i я подумав: "Мабуть,
вiн мене зачепить". Так i сталось.
Та зачепив мене вiн не як-небудь, а за грiшне тiльце, i так сiпонув, що
крючок угруз по саму голiвку.
З плачем я йшов з товаришем без штанцiв, а вiн, - бо йому було жалко
рвати волоснi, - так i вiв мене селом з вудочкою, як свою здобич, що за
терпiння подарував йому Дiнець.
Уже знайомий нам вiчно молодий i рум'яний фельдшер Трохим Iванович,