"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

побачивши нас на порозi прийомно┐, з усмiшкою сказав мо║му невiльному
кату: "Що? Бубиря спiймав?!"
I почав орудувати бiля мене якоюсь блискучою металевою вродi ложечкою.
Я страшенно кричав, а Трохим Iванович мене побатькiвськи заспокоював:
"Нiчого, синок! Нiчого!.."
I нарештi з кров'ю вiн витяг проклятого крючка i переможно, з доброю
усмiшкою показав менi.
Товариш мiй, як дуже бережлива i скупа людина, попросив крючка, що
побував у менi, у Трохима Iвановича, i той вiддав його йому: "Тiльки
бiльше не лови таких бубирiв". Так я побув у ролi гiршiй, нiж дiд Щукар у
Шолохова.

XIV

Коли ми жили в Воронежi (вулиця Дворянська... Пам'ятники Нiкiтiну й
Петру Першому, м'який передвесняний снiг... Бо┐ навкулачки), я там замiсть
"Дай кавуна!" навчився говорити "Дай арбуза" або замiсть "Так що" - "Дык
што", а при┐хали на село, хлопцi смiялися з мо║┐ росiйсько┐ вимови, як у
Воронежi смiялися з укра┐нсько┐.
Мати закрутила сво┐ми комерцiйними фантазiями голови дiдусевi й бабусi.
Чомусь ┐й здавалося, що в Третiй Ротi буде великий попит на кольоровi
китайськi вiяла з паперу.
Дiдусь продав усе що мiг, накупив кiлька скринь тих нещасних китайських
вiял, i ми пере┐хали з Воронежа в Третю Роту.
Звичайно, дiдусь "прогорiв".
Нiхто вiял у нас не купував, i ми почали бiдувати.
За те, що ми в середу й п'ятницю iнодi ┐ли скоромне, волоськi дiти,
бiгаючи повз наших вiкон, кричали:
- Жиди-молоко!
- Жиди-молоко! А я ┐м кричав:
- А волохи-дуки, по┐ли гадюки.
А ми кажем: "Дайте нам!" Вони кажуть: "Мало й нам!"
Бабуся, дочка колишньо┐ Рози, була дуже вразлива. Вона вже раз тихо
божеволiла, коли узнала, що мiй татко - алкоголiк i мати за ним дуже
бiду║. А тепер вона це побачила на власнi очi. Вона не витримала, i ┐┐
розбив паралiч. А ┐й же було тiльки п'ятдесят рокiв. п┐ матiр, уже Надiя,
померла 110 рокiв у Харковi.
Бiдна моя бабуся!
Як я каявся, що помучив ┐┐ сво┐ми настирливими проханнями: "Расскажи
сказку!"
Вона, стомлена пiсля денних турбот, покiрна й тиха, лежить на долiвцi,
┐й хочеться спати, вона позiха║ й хрестить рота, а я все мучу ┐┐ сво┐м:
"Бабушка, расскажи сказку!"
I вона нiколи менi не вiдмовляла.
п┐ улюблений син Костя цiлувався з сво║ю дiвчиною на призьбi пiд
вiкном, за яким лежала на столi жовта й навiки вже спокiйна бабуся.
А потiм на обличчi бабусi з'явилися зеленi плями, i в кiмнатi солодко й
душно запахло мертвим тiлом, що почало розкладатись.
При┐хав дядя Льоня, все такий же кирпатий, але весь осяяний двома
довгими рядами великих срiбних гудзикiв на його чорнiй шинелi.