"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Ну, ще про кохання мо┐х татуся i мами.
З Лисичанська, будучи учнем штейгерсько┐ школи, батько при┐здив на
канiкули до дiдуся в Луганськ. Там вiн проходив практику. В мою майбутню
маму всi закохувалися, навiть один грузинський князь хотiв ┐┐ зарiзати
тому, що вона його не любила. I взагалi на вечорах всi кавалери до не┐
пiдлизувались, i мама вертiла ними як хотiла. Вона назначала до п'яти
побачень, звичайно, в рiзний час, але в один i той же день. Кавалери ┐┐
врештi-решт узнали, що вона водить ┐х за нiс, i прийшли всi разом на
кладбище (а мама думала, що прийде один) i поставили питання ребром:
"Скажiть нам, Антонiно Дмитрiвно, кого з нас ви коха║те?"
Мама крикнула: "Нiкого я з вас не люблю!", заплакала i втекла. Особливо
самовiддано i свято кохав ┐┐ хороший i задушевний юнак Сеня Логозинський,
а мама не любила його, тiльки дуже жалiла, до слiз жалiла. А любила вона
якогось Ярового, якому вона готова була цiлувати ноги i навiть слiди його
нiг на землi, а вiн не любив ┐┐...
Потiм тому, що вона була гарненька, мама, здобувши початкову освiту,
далi не схотiла вчитися. На мiському балi вона одержала перший приз за
красу. Врахуйте, що це звичайна робiтниця, яка працювала на патроннiм
заводi. Вона була дуже его┐стична i самозакохана i не могла собi уявити,
що в не┐ хтось з молодих людей не може бути закоханий. Якось на вечорi
вона зустрiла свiтлого, задумливого юнака у формi учня штейгерсько┐ школи,
який на не┐ дивився так нiжно i закохано, але тримав себе гордо й
незалежно. Вiн не принижувався i не пiдла бузничав перед нею, а любив ┐┐
до безтями. В нiм вiдчувалась якась пота║мна, ваблива сила. I мама, вiд
злостi, тому, що вiн на не┐ не звертав уваги, вiрнiше, робив вигляд, що не
зверта║ уваги, закохалася в нього, як говорять, до самозабуття. Але
характер свiй вона спробувала показати й на ньому, тобто повертiти ним, як
iншими. Пiсля одного з вечорiв татко проводжав ┐┐ глухими кам'янобрудними
вулицями, де сади, ламання ребер i взагалi всякi хулiганськi витiвки iз
свинчатками й ножами. На пiвдорозi до будинку матерi ┐х наздогнав фаетон з
одним iз материних поклонникiв.
- Антонiно Дмитрiвно! Сiдайте, пiдвезу. Вона неуважно попрощалася з
мо┐м батьком, сiла в фаетон i по┐хала, а батько залишився на самотi, серед
жахливо┐, глухо┐ хулiгансько┐ ночi з шаленими бурями в душi. Наступного
разу, пiсля такого ж вечора, батько проводжав мою матусю додому. Вiн
привiв ┐┐ точно до того ж мiсця, де вона його так покинула, попрощався з
нею i сказав:
- А тепер, Антонiно Дмитрiвно, можете йти самi. I мама з плачем побiгла
в нiч...
Потiм вони помирилися.
Бiльш матуся не показувала свого характеру перед батьком.
Вiд'┐жджаючи з Луганська, татусь сказав матерi, яка гiрко плакала:
- Через рiк я повернуся, i якщо ти мене за цей час не розлюбиш, я
одружусь на тобi.
Мати вiрно чекала його, вона забула про всiх сво┐х поклонникiв, нiкого
не помiчала, була, як увi снi, i так покохала його, так покохала, що, коли
вiн повернувся, вона ще до шлюбу належала йому...
Так що я - дитя першого кохання...
Вода. Страшний, широкий i неосяжний свiт, що срiбним маревом то
пiдiйма║ться до мене, то даленi║, пада║...