"Павло Сосюра. Третя рота (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Я на руках у срiбно┐ од води мами...
Це вона то близько нахиля║ться до води, i мене майже з головою залива║
┐┐ страшне й блискуче срiбло, то швидко пiдiйма║ мене вгору, до життя i
золотого вiд сонця сяйливого, синього неба... I тодi я заспокоююсь i
замовкаю... перестаю кричать...
А моторошно-невiдомий i в той же час такий дивнопринадний мерехтливий
свiт тремтить, i перелива║ться всiма кольорами райдуги, й широко лине
лiворуч, кудись униз, повний пахучо┐ й холодно┐ свiжостi, весь обсипаний
лазурними поцiлунками вiтру.
Це мо║ перше вражiння життя.
Я не розумiв слiв i не знав, що той срiбний, страшний i принадний свiт
зветься рiкою Дiнцем, а те, в чому з смiхом плескотiлись i дзвiнко зойкали
люди, - водою.
Далi я нiчого не пам'ятаю.
Немов крiзь невiдому туманнiсть я смутно й тихо летiв угору... Ось
туманностi не стало, i я йду з батьком i матiр'ю через щось димне,
прорiзане на землi блискучими, гострими й твердими смугами, об якi
стукотять каблуки мо┐х туфельок... Батько й мати ведуть мене за руки. З
правого боку пiдноситься багато великого, й вiдтiля, з якогось грiзно
розкритого простору, виповза║ чорна й грiмлива потвора... Вона димно й
тонко кричить в осяйну, покриту темним, розiрваним i швидким, вишину.
Менi страшно, i я дужче стискаю рученятами добрi i теплi руки татка й
ненi... Я шукаю в них порятунку й вiрю в нпх. Iду крiзь жах з цi║ю вiрою й
надi║ю, що мене нiяка сила не зачепить, бо зi мною мо┐ могутнi й
непереможнi татко й неня.
Це ми переходили залiзницю з незлiченного плетива рейок, з лiвого боку
була станцiя Пере┐зна, з правого - Донецькi" й содовий завод, вiдкiля
виповзала, перетинаючи нам дорогу, заводська "кукушка" '. Ми ввiйшли в
щось зелене й хитливе, повне гомону й шуму... Потiм були якiсь перепони,
палки, щось кололо менi ноги, було багато яркого кольорового i
ароматного... Були якiсь нори, а з нпх повилазили невiдомi чуднi, округлi,
зеленосмугастi й жовтi звiрятка з тугими, довгими, сухими й колючими
хвостами... Вони не рухалися i насторожено й хижо чекали... Я боязко
обходив ┐х i почував себе якось незвикле, незручно й нетривко...
Це ми ввiйшли в лiс, а потiм - на баштан. Те, що здавалося менi
страшними й невiдомими звiрятками, були кавуни, гарбузи й динi, а все ярке
й кольорове - квiти. Кололи менi ноги колючки, а до панчiшок чiплялися
реп'яхи.
Я бачу залиту янтарним морем промiння кiмнату, з багряною пiдлогою,
килимами й картинами на стiнах. У широко розчиненi вiкна, сковзаючись по
хиткiй лазурi шибок, вживався шумливий, зелений день...
Спiвали птицi, й лунали дзвони... Вони лунали тонко й хрустально,
неначе хто ронив з неба спiвучi дiаманти.
Мiй дiд п'║ чай. Менi чудно, що вiн шклянку з подiбним до вина напо║м
повiльно пiдносить до губ, зрооить ковток, потiм так же повiльно ставить
шклянку на стiл, i знов пiдносить до губ, i знову ставить на стiл...
Менi хотiлось, щоб вiн пив чай, не одриваючп шклянки од губ. Але вiн
цього не робив. Мабуть, чай був гарячий або вiн хотiв продовжити смакову
насолоду.
Взагалi я хотiв, щоб усе робилося швидко. Потiм знов туманнiсть