"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

розмову з поселенцем Слобiдсько┐ Укра┐ни.
- Кажу вам, добрi люди, - переконував правобережних селян добре
одягнутий слобожанин, - всi переходьте на Слобожанщину, в нас усякi пiльги
й придоби... перше, всi однi║┐ вiри, й нiхто тобi не боронить молитися, а
друге - добрi землi й займанщини - скiльки оком сягнеш! Жидiв теж у нас
нема.
- А цариця як, - чи буде за нас заступатися, старшинi кривдити не
дасть? - допитували недовiрливо лiвобережця.
- Аякже! Сама заклика║, та ще б не заступалася? Недарма ж i звуть ┐┐
матiнкою!
- А що ж, брати панове, - звернувся старший до сво┐х односельцiв, - хоч
i як нам шкода рiднi гнiзда залишати, та коли розвелося там пекло, то що ж
нам - без кiнця терпiти, бути лядським бидлом?.. Перейдемо туди, пiд
охорону православно┐ царицi, пiд ┐┐ ласкаву руку.
- Не iнакше, як туди, до сво┐х: нема║ друго┐ нам дороги! - дружно
обiзвалися всi.
- Ви подавайтеся зi мною, - радив слобожанин, - та виберiть, облюбуйте
землю... а потiм i рушайте з богом!
- Правда, що з богом! - зауважив старший.
- Без нього не проберемося й до Днiпра: скрiзь розставлена сторожа i
переселенцiв та втiкачiв ловлять i б'ють, як собак...
В цей час пролунав з високо┐ дзвiницi удар дзвона. Густий низький звук
застогнав у повiтрi тремтливим гудiнням i полинув перекатами в синяву
заднiпровських борiв. Одразу примовкли всi прочани, повставали й побожно
почали хреститися. За першим ударом дзвона пролунав другий, третiй...
Благовiстили на "Достойно".
Тим часом з нижнiх печер пiдiймалася нескiнченними дерев'яними сходами
на гору, до Лаври, нова юрба богомольцiв. Попереду йшов у багатому,
блискучому запорозькому вбраннi ставний, кремезний козак середнього вiку,
при квiтучому здоров'┐; обличчя козакове не вражало красою, але хто хоч
раз бачив цi сповненi енергi┐ й життя риси, цi полум'янi, iскристi очi,
цей орлиний нiс i розмаянi вуса, - той нiколи не мiг забути ┐х. I постать,
i хода цього значного козака, i всi рухи його виказували владну силу, яка
одразу скоряла всяку волю, а погляд його темних очей був такий гострий, що
пронизував до найпота║мнiших куточкiв серця й примушував його тривожно
битися...
При появi цього запорожця по всiх гуртках пробiгло помiтне пожвавлення.
- Залiзняк! Полковник Залiзняк!.. - загомонiли по дворищу, i всi
попiдводи-лися, щоб глянути на славного запорожця.
- Яким вiтром? - спитав запорожця, що проходив повз нього, старий козак
у шапцi з висячим червоним верхом.
- Низовим, Свириде! - усмiхнувся той ледь помiтно.
- Гай, гай!... Зда║ться, у вас той вiтер затих... а верхнiй усе дме...
пiвнiчний...
- Поки не потягне з моря... - моргнув вусом запорожець i пiшов далi.
Серед iнших вискочила наперед i цiкава Прiся, потягши за собою й
парубка, котрого вона звала Петром.
- Та куди ти, дзиго? - опирався той.
- Залiзняк оно йде, бачиш? Залiзняк, сiчовий полковник, лицар, про
якого тато багато розказували...