"Михайло Старицький. Останнi орли (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Коли Залiзняк пiдiйшов до менш покалiчених, то окинув усiх пильним
поглядом iз двозначною усмiшкою.
- А, та тут, зда║ться, й старi знайомi ║, - примружився вiн,
приглядаючись то до одного, то до другого обличчя.
- А ║, пане полковнику, батьку Максиме! - вiдповiв старець з
перекошеним обличчям.
- А що тебе покалiчило?
- Недоля та неволя.
- А чого ж ви ┐х не сiдла║те?
- Бджоли матки ждуть...
- Вiд ченцiв?
- I од ченцiв, коли в степу вивелись...
- Ой чи так? - кинув запорожець оком на ряди старцiв.
- А так!
- Скажи краще, що бджоли перевелися на ос.
- А в степу, пане, чи не завелися шершнi? I пролетiти бджолi тепер
важко.
- Шершнi, брате, тiльки про людське око... а коли що... то й гайда!
- Ех, батьку, коли б тво║ слово, - щедро обдарувавши всiх, Залiзняк
швидкою ходою подався до головного входу в Лавру.
Увiйшовши до храму, вiн пiдiйшов до ченця, що продавав свiчки. Той,
побачивши полковника, зблiд i опустив очi.
"Що це? - подумав Залiзняк, придивляючись до знiяковiлого ченця. - Гра
уяви, нечувана подiбнiсть чи якийсь дивовижний випадок? Щоб славний козак
Найда, краса й гордiсть усього Запорожжя, його улюблений хорунжий, котрого
два роки вже вважали загиблим, опинився нараз тут ченцем у монастирi? Нi,
нi, цього бути не може! Це помилка, неймовiрна схожiсть... Проте чому ж
чернець так страшенно знiяковiв?"
Незважаючи на те, що кругом них товпилися люди, Залiзняк вирiшив зараз
же з'ясувати свiй сумнiв. Натовп уже був вiдтiснив його вiд того
пiдвищення, на якому стояв молодий чернець, що продавав свiчки, але
Залiзняк знову проштовхався до нього й промовив зовсiм тихо:
- Отче! Даруй, але обличчя тво║ так нагаду║ менi мого покiйного друга,
що не можу я заспоко┐тися... Скажи менi, чи не брат ти, чи не родич
славному запорожцевi Найдi, чи, може, ти воiстину сам вiн, врятований вiд
смертi божим чудом?
Почувши цi слова запорозького полковника, молодий чернець поблiд ще
дужче, якусь хвилину, здавалося, вiн вагався, не знаючи, що вiдповiсти...
Та ось опущенi його повiки здригнулися, пiдвелися: на Залiзняка глянули
темнi сумнi очi молодого ченця, i серце в запорожця стислося вiд цього
погляду.
- Ти впiзнав мене, пане полковнику, - вiдповiв чернець тихим голосом. -
Я i ║ той самий запорожець, котрого називали в мирi Найдою.
Якби тепер чернець схотiв навiть вiдмовитися вiд свого iменi, то
Залiзняк признав би його по самому лише голосу, так добре йому знайомому.
Бурхлива радiсть сповнила його серце.
- Так це ти, любий, коханий мiй, брате мiй! - майже голосно скрикнув
вiн, забуваючи, що кругом них товпляться люди, якi почали вже звертати
увагу на цю цiкаву сцену. - Стривай, стривай, але що ж трапилося? Що
примусило тебе кинути шаблю й надiти цю чорну рясу?