"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Нарештi i ┐м надходить кiнець. Мати кра║чком хустки витира║ очi i
пита║ться читальника, чи вiн посту║.
- Коли в тебе ║ панська бiлорибиця або червонорибиця, то можу й
постувати у вас, - поважнi║ дядько Микола.
Всi смiються, а мати кида║ться до печi, щоб чимсь почастувати гостя. Я
теж не ловлю гав: пiдходжу до припiчка i благальне дивлюся в подобрiлi
материнi очi.
- Ну, чого тобi, Михайлику? - тихо, ласкаво пита║ться мати й гладить
рукою мою голову.
- Нiчого, мамо, - журно затремтiв i в мене голос. - От аби тато скорiше
при┐хав.
- Скучив за ним?
- Скучив. Мамо, а може таке бути, що тато й чоботи привезе менi?
- Навряд, Михайлику, ой, навряд, хоча б душу привiз, i то буде добре, -
зажурено поглянула у вiкно.
- А хiба що?
- Неспокiйна година, та, може, якось обiйдеться... Ти щось хочеш?
- Пустiть мене погуляти.
- На вулицю?
- Куди-небудь, - невиразно кажу, бо сам надiюсь гайнути в лiс. Та про
це краще не за┐катись, бо одразу скажуть: там ще ║ бандити.
- Що менi тiльки робити з тобою? - трохи проясню║ться обличчя матерi, i
це вже добра прикмета для мене. - Ну, скажи, шибенику, що робити з тобою?
- Що? Пустити, та й годi.
- Пустити, кажеш? - докiрливо хита║ головою.
- Атож! - радiю я, обхоплюю матiр руками, а очi пiдводжу вгору.
Це, бачу, матерi подоба║ться, вона пильно вдивля║ться в мене, каже, що
я клаповухий, з чим я охоче погоджуюсь, далi защiбуе гудзик на ковнiрi i
маха║ рукою:
- Катай уже, причепливий. Тiльки ж гляди, не порви мо┐х останнiх чобiт,
не молоти ними, як цiпом, землю, не влазь по самiсiнькi вуха в калюжi та
баюри та не дражни по всiх кутках собак i не зчеплюйся битись...
- Добре, мамо! - вже з-за дверей охоче гукаю я i одразу ж забуваю все,
чого менi не можна робити, бо попереду воля до самого вечора!
Коли я прожогом вискакую на вулицю, з-за сусiднього тину чую лукаве i
в'┐дливе "гi". Так може вiтатися зi мною тiльки Петро Шевчик. Яко┐ тiльки
каверзи не приховано у цьому "гi". Хоча ми з Петром однолiтки, вiн вважа║,
що йому треба старшувати надi мною, бо минулого року вже пас три корови, а
я тiльки вертiвся бiля дiда i його ремесла та, коли треба, попасав нашу
сиву таранкувату вiд старостi кобилу; через не┐ не раз мене брала на глузи
пастушня. По-перше, наша коняка була здирцею: не погодуй чимось ласим ┐┐ з
рук, нiзащо не сядеш на не┐, по-друге, нiяк ┐┐ не можна було пустити в
галоп, а спробу║ш, - гляди, за ногу вкусить. I тому, коли були перегони, я
завжди, горюючи, лишався позад усiх i тiльки мрiяв про той час, коли
доведеться мчати на справжньому конi...
З-за плоту Петро зверхньо, як навчився, у старших пастухiв, погляда║ на
мене i знову каже: "гi".
Я вже розумiю, куди тече вода, але з спiвчуттям питаю вдовиченка :
- Це на тебе давно гикавка напала?
-Та нi, як тiльки тебе побачив, - пiдсмiю║ться Петро i очима проштрику║