"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

мо┐ чоботи. - У маминi взувся?
- Колись були маминi, тепер мо┐.
- Тво┐?
- Атож. Мати собi купили новi, а цi менi дiсталися в спадок.
- А ти часом не брешеш? - темне Петрове обличчя ста║ спантеличеним: вiн
i вiрить i не вiрить менi.
- Побiжи спитайся, моя хата осьдечки, - недбало показую пальцем у бiк
сво║┐ причiлково┐ стiни.
- Гм, пофортунило тобi, - вже заздрiсно говорить Петро, хоча б,
здавалося, чого йому завидувати, коли вiн мав справжнiсiнькi чоботи, шитi
на його ногу.
- Петре, давай гайнемо в лiс.
- Чого ми там ще не бачили? - пiдозрiло дивиться на мене.
- Чого? - ловлю очима синю дiброву, що наче викупу║ться у веснянiй
водi. - Побачимо лiс, та й годi.
- Найшов чим здивувати: що я зроду-вiку цього добра не бачив?
- То як хочеш, - збираюся бiгти.
- Стривай! - Петро трохи розмiркову║, перелазить через тин, ста║
поперед мене i вже владно каже: - Ходiмо за мною!
- Оце добре, що ти попереду пiдеш, - безневинно кажу.
- А чого добре? - з-за плеча недовiрливо поглянув на мене Петро.
- Бо в мене чоботи сухiшими будуть.
- Хитрий який! - насупився пастушок. - Спочатку я пiду попереду, а
потiм - ти!..
Коли ми обмина║мо липовий шлях i опиня║мось у долинцi, нас оточу║
воркування струмкiв. Спiваючи, вони заклопотано поспiшають собi i до
ставкiв, i до левад, i на Ведмежу долину, де в'юниться рiчечка. Вона ще
спить собi, а струмки вже б'ють у бубни i витанцьовують на ┐┐ кризi. То й
ми теж почина║мо танцювати, i зараз уся командирська пиха сповзла з
розпашiлого Петрового обличчя. I як тiльки не вивива║ться вiн на кризi,
перекривлюючи танцювання то свого дядька Миколи, то тiтки Настi, то дяка
крмолая, що, пiдпивши, вибива║ ногами, наче колодами, ще й приказу║:
"Го-то-то, го-то-то!" В обох нас уже обляпанi не тiльки чоботи, а й
полотнянi штаненята, i катанки.
Недалеко трiснула крига.
- Чу║ш? - пригинаючись, та║мниче пита║ Петро.
- Чую.
- А зна║ш, що воно?
- Нi.
- Це щука хвостом лiд розбива║.
- То в не┐ такий крепкий хвiст?
- Як залiзо! Це зараз невелика вдарила, а то, бува, як махне, так i
виб'║ ополонку, а з не┐ отакенне хвостище прогляне. Iнодi, як пофортунить,
рибалка й вихоплю║ щуку за хвiст на берег.
Ми прислуха║мось до рiчки, i вона знову затрiщала за верболозами. Там
теж ударила хвостом невелика щука, бо ополонки не пробила.
Веселi й забрьоханi, входимо в лiс. По ньому зараз у верховiттi i низом
гуляють шуми. Це, видать, очiкуючи весну, гомонить душа лiсу. Хоча я й
дуже люблю лiс, але побоююсь його душi, вона, як розсердиться, то заведе
тебе в такi нетрi, де люди не ходять, де сокира не гуля║.