"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

А ще я люблю, як з лiсу несподiвано вигулькне хатина, заскриплять
ворiтця, побiжать стежки до саду i до пасiчиська. I люблю, коли березовий
сiк накрапа║ iз жолобка, вiн так гарно вистуку║: "тьоп-тьоп", що неодмiнно
завернеш до нього i присядеш навпочiпки. Також люблю напасти на лiсове
джерело i дивитись, як воно коловертнем викручу║ться з глибини. I люблю,
коли гриби, обнявшись мов брати, збирають на сво┐ шапки росу, i люблю
восени по колiна ходити в листi, коли так гарно червонi║ калина i пахнуть
опеньки.
Я охоплюю обома руками березу, притуляючись вухом до не┐, але вона
мовчить, бо ще не розмерзся пiд корою сiк, ще мертво у лiсi. На вершечку
береста обiзвалася сойка. Ми подивились на ┐┐ лискучi дзеркальця, а Петро
запитав:
- Зна║ш, чому сойка нiяк не може долетiти до вирiю?
- Чому?
- Бо в не┐ в головi нема однi║┐ клепки: пролетить день, а потiм
неодмiнно хоче взнати, скiльки ж вона вiдмахала верст, - i летить назад.
- Гм, - дивуюсь я i прислухаюсь до пiсеньки, що ┐┐ сойка безсовiсно
вкрала в яко┐сь пташини. Сойка пiдступна птиця: вона мастак нищити дрiбне
птаство i ┐хнiм же голосом веселити себе.
- За║ць! За║ць! - кричить Петро i кида║ться бiгти до крутояру. Помiж
деревами, не дуже побоюючись нас, проскаку║ вихудлий за зиму вухань i
зника║ в пiдлiску.
- От аби ж рушниця була! - жалку║ Петро. А я анiчутiнку не жалкую, бо
дуже не люблю, коли додому повергаються мисливцi, а за ┐хнiми поясами
погойду║ться закривавлена дичина. Чим той бiдний за║ць провинився перед
звiриною, птахами i людьми?
Враз я нахиляюся до кружечка нiздрястого снiгу, що зеленкуватим
ковнiром охопив молоденького бересклета. Щось, наче пальцем, пробило снiг,
я розгортаю його i бачу нiжну, ще зачохлену голiвку пiдснiжника. Це вiн
вiдхукав дiрочку в снiгу i потягнувся до сонця.
Виходить, уже не мертвий лiс, бо лебедi принесли на сво┐х крилах весну
i життя!



РОЗДIЛ ДРУГИЙ

Дiд говорить, що з мене щось буде, бабуся охоче з ним погоджу║ться, а
мати-коли як; частiше вона похиту║ головою i каже зовсiм не те, що
всмiхалося б менi:
- Може, з нього й буде якийсь толк, якщо безтолоч он звiдти вийде, - i
пальцем показувала на те самiсiньке мiсце, на яке при нагодi й тепер
декому показують.
Але безтолоч "он звiдти" не дуже поспiша║ виходити, ┐й, видать,
сподобалась моя "макiтра", в яку чогось потрапили не рiвнi, а крученi
мiзки. Дорослi геть-чисто все бачать, що ║ i чого нема║ в головi малого.
Отож тепер у мо┐х мiзках крепко хазяйну║ безтолоч. I не подумайте, що я
вже такий затятий або якийсь каламутник. Я не дуже кривлюсь, коли треба
щось робити, охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю
дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по