"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою
на городi i не вважаю себе ледащом.
Та ║ в мене, коли послухати одних, слабiсть, а коли повiрити
iншим-дурiсть; саме вона й завда║ найбiльшого клопоту та лиха. Якось я
швидко, самотужки навчився читати, i вже, на сво┐ дев'ять рокiв, немало
проковтнув добра i мотлоху, якого ще не встигли докурити в мо║му селi.
Читав я "Кобзаря" i "Ниву", казки i якiсь без початку i кiнця романи,
"Заднiпровську вiдьму, або Чорний ворон i закривавлена рука" i "Три дами й
чирвовий валет", а також рiзнi , книжечки, виданi петлюрiвцями, "сiчовими
стрiльцями" та Червоною Армi║ю. I вже тодi менi однi слова сяяли, мов
зорi, а iншi туманили голову.
В яйшсь розшарпанiй книжцi я, наприклад, вичитав, як став дичавiти один
чоловiк, що покинув мiсто. Я сподiвався, що далi пiдуть пригоди подiбнi до
пригод Робiнзона Крузо, але наступнi сторiнки глибоко поранили мо║ серце:
крайньою межею здичавiння виявилося оселення того городянина у степах, там
вiн став орати, сiяти землю i навiть мастити сво┐ чоботи дьогтем.
Тодi я не знав, чим iще, окрiм дьогтю, можна мастити взуття. Я знав
лише, що взуття - це вже розкiш: в ту пору розрухи чинбарi за ремiнь
здирали шкуру, i добрi чоботи обходились у двадцять - двадцять п'ять пудiв
пашнi. А оранка, особливо весняна, вважалася святим дiлом.
Я пам'ятаю, як урочусто проводжали в поле плугатарiв iз раннiм плугом.
Коли ж вони повертались увечерi додому, ┐х стрiчали старi й малi. А яка то
була радiсть, коли орач виймав тобi з торби шматок причерствiлого хлiба i
казав, що вiн од зайця. Це був найкращий хлiб мого дитинства! А хiба не
святом ставав той день, коли ти сам торкався до чепiг i проводив свою
першу борозну? I досi з глибини рокiв озива║ться голос мого батька, який
одного прихмареного ранку поставив мене, малого, радiсного i
схвильованого, до плуга, а сам став бiля коней. Дома вiн про нашу працю
говорив як про щось геро┐чне: "Хмари йдуть на нас, громи обвалюються над
нами, блискавки падають перед нами i за нами, а ми собi оремо та й оремо
поле".
З щедрiвок, якi взимку виспiвувались пiд вiкнами добрих людей, я знав,
що за плугом навiть сам бог ходив, а богоматiр носила ┐сти орачам. Тому й
досi, коли я в полi бачу обрис жiнки, що несе обiд уже не орачевi, а
трактористу чи комбайнеру, в мо┐й душi трепетно сходяться ранковi легенди
минулого з сьогоднiшнiм днем...
А ота книжна погорда до селянина i його кревно┐ працi породила в менi
першу вiдразу до пихи, де б не вищирювала вона сво┐ iкла: чи з житейського
щодення, чи з книги, бо в книжцi злелiяне слово мае бути справжнiм святом
душi й мислi. Я мало тодi стрiчався з скарбами людського духу, та грiх
було б гудити тi часи - вони були по-сво║му прекраснi...
Мати, коли я, забувши все на свiтi, припадав до роздобуто┐ книги, не
раз гримала на мене:
-Святий дух з нами! I що це за хлопець! Знову припав до чогось, наче
замовлений. Та спом'янись i спам'ятайся нарештi, бо осьдечки зараз усе
полетить у пiч!
Правда, у пiч вона так i не кинула жодно┐ книжки, але повсякчас пасла
мене очима, побоюючись, щоб читання не пiдвередило ┐┐ дитину.
- Мамо, i що там тiльки може пiдвередити?
- Що?.. А звiдки я знаю?