"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- То чого ж таке говорите?
- Бо люди кажуть... Он прочитав один розумник геть усю бiблiю i
позбувся того, що мав у черепку, - показуючи пальцем на лоба, страха║ мене
святим письмом.
- Я ж бiблi┐ не читаю.
- В тебе, вiтрогоне, гляди, хватить розуму i до не┐ допастись.
Я знав, коли вже мова переходила на розум, то краще мовчати...
Вдень, навiть взимку, я ще мiг сяк-так хитрувати, але ввечерi дiло мо║
було гибле: мати, гримнувши в сотий раз на оглашенного читальника,
задмухувала слiпака, i я вже в теменi мусив додумувати про якогось князя
або графа: чи його уразить "рокова куля", чи "стрiла Купiдона".
Через отой поганий, бензином заправлений слiпак, що весь час фахкотiв i
погрожував вибухнути, я найбiльше ремствував на матiр, а далi додумався
перехитрити ┐┐. Коли в хатi всi, окрiм цвiркуна, засинали, я навшпиньках
пiдходив до печi, витягав з ┐┐ челюстей жарину, роздмухував вогник,
засвiчував каганець i забирався з ним на пiч. Тут я його так вмощував у
закапелок, щоб свiтло не падало на хату. I ось тепер до мене починали
стiкатися царi й князi, запорожцi й стрiльцi, чорти й вiдьми.
Тодi ще по селах i навколо них жила всяка нечиста сила, вона, як могла,
збиткувалась над хлiборобом, його худiбкою та посiвами. I коли хтось ловив
чорта чи вiдьму - теж не милував ┐х. Вiдьмi, як правило, вiдрубували руку,
щоб вона не здоювала корiв, а чорта найчастiше запрягали в плуга, i вiн
орав доти, поки не вiдкидав копита.
Найбiльше ж у нашому селi доводилось воювати з нечистою силою дядьку
Миколi. Де вiн тiльки не ловив ┐┐. I в коминi, де чорт стрiчався зi сво║ю,
сажею пiдмальованою, коханкою-вiдьмою, i в комiрчинi, де безсовiсний бiс
ласував салом, i у вершах, куди забирався дiдько на дурничку жерти рибу, i
пiд мiстком, i в дуплавих вербах, i в копанках, i в тих
мiрках-солом'яниках, якими безп'ятий намiря║ горобцiв на вечерю.
I хоча нечиста сила по-всякому мудрувала, як перехитрити свого ворога,
з цього нiде нiчого не виходило. Дядько Микола завжди ставав переможцем.
За сво║ життя вiн стiльки повiдрубував у нечистi хвостiв, ратиць i рогiв,
що все це не вмiстилось би й на вiз.
- Коли б на цей товар знайшовся покупець, то мав би я грошей бiльше,
нiж смiття, - хвалився дядько Микола.
А його дружина вiд такого неподобства тьху-тьхукалась i пiдiймала руки
до образiв, а далi цiпила на мужа кулаки...
Я не був таким хоробрим, як дядько Микола, i не мав його сокири, тому
вночi тремтiв i завмирав над тими казками, з яких, наче з лантуха, аж
сипалася рiзна страховина. Та коли серце вже зупинялося од переляку,
приходила полегкiсть: десь зовсiм недалеко глупу нiч прокльовували голоси
пiвнiв. Тому я й досi люблю ту пору, коли пiвнi сво┐ми крилами проганяють
темiнь i нечисту силу, а спiвом починають новий день.
Через якийсь час мати дiзналася про мо┐ хитрування з каганцем. I винен
у цьому був тiльки я. З яко┐сь страшнецько┐ казки на мою бiдну голову
витрусилося стiльки чортiв, болотяникiв i водяних, що вони, знахабнiвши,
почали визирати з усiх шпарин, висолоплювати язики i навiть лiтати по
хатi. Я необережно зиркнув на жердку над лiжком, побачив на нiй чорта i
скрикнув. Правда, одразу ж виявилося, що то був не чорт, а чорнi дiдовi
штани. Та ця помилка дорого коштувала менi: мати почала на нiч замикати