"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

каганчика у прискринку. До нього вже я нiяк не мiг добратися.
Отак вперше нечиста сила хотiла розлучити мене з друкованим словом. Та
це було не найгiрше. Страшне почалось значно пiзнiше, коли нечиста сила
розбирала та не прощала мо┐ книги i в кожному рядку вишукувала ворожi
прояви, рiзну апологетику, збочення, селянську обмеженiсть, селянськi
дрiбновласницькi тенденцi┐ i ще якусь погань...
Дядьку Миколо, як iнодi бракувало вашо┐ сокири, щоб вiдтинати хоча б
хвости отiй нечистi, що залазила в слово, як плодожерка в яблуко... Та
повернуся знову до злощасного каганчика.
Я кiлька днiв i сяк i так добирався до скринi, пiдшукував у залiзяччi
рiзнi ключi, але з цього нiчого не вийшло. Та зневiра не дуже довго
крутилася бiля мене. Через кiлька днiв менi спало на думку вихимерувати
свого слiпака. Робив я його весело, швидко i просто: дiдовою ножiвкою
вiдчикрижив денце французького патрона, знизу в шийку втягнув гнiт, все це
пропустив через серцевину кукурудзяного качана i ним наглухо зачопив
невелику бляшанку з бензином.
Не знаю, чи була задоволена мати сво║ю вигадкою, а моя менi аж
смiялася. Мати помiтила, що зi мною щось ко┐ться, недовiрливо поторгала
ляду скринi, а я, щоб не пирхнути, вискочив з хати.
Та зробити каганчика було значно легше, нiж дiстати книгу. В пошуках ┐┐
я обходив мало не все село, позбувся сво┐х мiзерних дитячих скарбiв, а
iнколи й забирався на засторонок чи вишки, де неслися кури. Отак я й
познайомився з мiновим господарством ще в двадцять першому роцi.
На ярмарку за тоненьку книжечку "Три торби реготу" я вiдда"
безсовiсному крамаревi аж п'ять крашанок, знайдених на вишках в кубельцi
ото┐ зозулясто┐, що завжди норовить пота║мно вивести курчат, бо дуже
хотiлося посмiятись. Та недарма кажуть: дасть бог купця, а дiдько
розгудця. Хтось про мiй торг переказав матерi, й дома за цi три торби
реготу мав я аж сiм смуткiв... Отак i дiзна║шся, що смiх i грiх живуть по
сусiдству.
Найбiльше ж з цих торб реготу смiявся мiй далекий родич Гива. Вiн,
довiдавшись про мою кумерцiю, аж затанцював у себе на току, i затанцювали
всi його кучерi, яким завжди було тiсно пiд шапкою. Я добре знав, як
дражнити Гиву: пiд баранячою шапкою - баранячi кучерi. Але на цей раз нiщо
не могло розсердити розвеселiлого хлопця. Його видовженi, з веселою
недовiрою, очi, що вже в чотирнадцять рокiв найбiльше трималися пiдлоб'я,
аж сльозились од смiху.
-Оце кумерцiя, так кумерцiя: що куп, то й луп!-тримаючи в руцi шапку,
витанцьовував Гива по клунi й нiяк не мiг взятися за цiпа. А за це малому
молотнику он як могло перепасти.
Гивинi батьки дуже хотiли бути багатими, але так, щоб усiм людям
здавалося, що вони бiднi, як мак начетверо. Клята гонитва за багатством
навчила ┐х не берегти нi себе, нi дiтей сво┐х, нi худобу, нi слова, яке,
де треба й не треба, хитрувало, криводушничало i прибiднювалось.
- Хiба ж це воли? - махав рукою на свою таки добрячу круторогу худобу
дядько Володимир. - Це не тягло, а кiстки й хвороби, зашитi у шкуру, дурно
тiльки харч переводить.
Люди раз у раз чули, що в дядька Володимира найменше родить кiп у полi,
копиць у лузi, а картоплi в городi, спiвчували йому в очi i смiялися поза
очi. Щоб до нього менше заглядали сусiди й непроханi гостi, обережний