"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

дядечко хитро приладнав на сiнешнiх дверях клямку: зачиняй за собою дверi,
а клямка зовнi сама заходить на прибо║ць, i хто не пiдiйде до порога,
бачить, що нiкого нема дома. Коли до дядька Володимира хто звертався з
позичкою, вiн спочатку ставав глухим, а далi або мовчав, або таке молов,
що хоч святих винось iз хати. Навiть у 1921 роцi, коли в нас люди
орудували мiльйонами, в дядька Володимира, як вiн казав, не було за душею
i щербато┐ копiйки.
- Куди ж ви ┐х, Володимире, дiва║те: чи солите, чи квасите, чи свiжими
по┐да║те - iнодi, пiд чаркою, допитувався дядько Микола.
Тодi дядько Володимир тетерiв, корячкуватився, задихався вiд обурення
або довгий час видобував iз себе "е-е-е" i захищавсь од напасника пiднятою
карлючкою вказiвного пальця.
Але дядько Микола знав, як можна обiрвати й це "е-е-е". Вiн
безневинними очима дивився на дядька Володимира, похитував головою, а далi
прихилявся до його. вуха:
- А по селi, чу║те, пiшов розголос, що ви грошi мiрками мiря║те. Вiд
такого дядько Володимир одразу червонiв, наче квiтка, хапався за шапку i
тiкав додому.
Найцiкавiше було послухати десь у бесiдi розмову дядька Володимира з
дядьком Миколою. Дядько Володимир, випивши чарку, ще бiльше прибiднювався,
а справжнiсiнький злидар дядько Микола ставав багатим, як цар. Вiн i
схожий був на останнього нашого iмператора, тiльки мав бiльшi вуса i душу.
- Хiба в цьому роцi жито? - пiдпираючи рукою голову, так печалився
дядько Володимир, що здавалося, сльоза от-от капне у миску з варениками. -
Однi одвiйки та житець, а не жито.
- А в мене ж вродило як! Зерно хоч на оберемок, наче дрова, клади, - не
моргнувши оком, говорив дядько Микола. - Давно в мо┐й клунi не було такого
раю.
- Везе ж декому, - на широкий вид дядька Володимира виходила заздрiсть.
- А тут аж в очах тьмi║: одна бiда йде з подвiр'я, а свiжа входить у
ворота. Нiчого нема тобi нi вiд мiсяця, нi вiд сонця, нi вiд корови
набiлу, нi вiд свинi ратицi. Навiть моя чорна льоха пiдвела: опоросилась i
почавила приплiд.
- Невже увесь почавила? - щиросерде диву║ться дядько Микола, наче й не
зна║, що Володимирова льоха притовкла тiльки одне порося.
- Вважайте, що весь, до останньо┐ шерстинки, - ще бiльше печалиться
дядько Володимир i накрива║ очi повiками. - Та й скiльки тих поросят було?
У мене й свинi норовлять перейти на коров'ячий приплiд.
В дядька ж Миколи брови хитрувато пiдстрибують угору i аж тремтять од
приховано┐ радостi:
- А моя ж ряба, чу║те, наче кролиха, стара║ться: як не чотирнадцять, то
шiстнадцятеро приведе, i всi мов линки.
- Шiстнадцятеро!? - вражено вигукував дядько Володимир. - Та що ви,
Миколо!? Та не може бути!
- Хiба вам далеко ходити - попитайте мо┐х вуличан. Вони теж усi
завидують менi, як i ви. Та що вуличани - дiдич з Лiтина приходив,
калиткою пiвдня трусив над мо┐м вухом - усю грошву вiддавав за льоху, а я
┐┐ i за торбу червонцiв не продам.
- Гм, фортунить же вам, та ще як фортунить - саме щастя над вами торбою
трусить.