"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

крамаренковi книги - не минете мо┐х рук!..
Ось i великдень зверху задзвонив у всi дзвони, а низом розстелив
веснянки. У церквi вистоювала старiсть, бiля церкви стрiчалися молодiсть i
любов, а пiд ними бавилося наше дитинство. Бiля могутнiх прицерковних
ясенiв я зустрiвся з Гивою. Вiн кинув угору вi┐ i брови, покосував на мою
вощанку й пошепки запитав:
- Торбу захопив?
- Для чого?
- А куди будеш класти битки?
- В кишеню.
- Ет, нема в тебе, як говорить Юхрим, сображенiя розуму. Скiльки ┐х у
кишеню покладеш? Та й потовчуться вони там на кашу. Я хотiв тобi справжню
кумерцiю зробити, а ти... - i вiн невдоволено оберта║ться до сво┐х
товаришiв.
Першим до мене пiдскочив Миколин Iван. Вiн мiцно затис у руцi крашанку,
пофарбовану вiдваром вiльхово┐ кори, i жваво запитав:
- Потовка║мось?
- Та нi, почекаю, - неохоче кажу, бо хiба ж можна зобидити свого
сусiда? Як-не-як, а в мене ж вощанка.
- Кого ж ти чекатимеш? Може, вчорашнього дня? - смi║ться Iван. Вiн уже
встиг набити повну кишеню биток. - Може, тремтиш над сво║ю? - показу║
одним оком на мою вощанку.
- Чого менi тремтiти?
- А може, вона тебе родила? - хихикаючи, допiка║ оцупкуватий Iван, а
навколо його весело┐ кирпочки вибиваються i зникають двi ямки.
Я починаю сурмонитись:
- Коли так, тримай свою!
- Тримаю i тремчу! - смiливо пiдставля║ кулак зi сво║ю крашанкою.
Я злегка б'ю по Iвановiй крашанцi, але нi його, нi моя не пiддаються.
Тодi я б'ю сильнiше, - i павучки трiщин розповзаються i по мо┐й, i по
Iвановiй вощанцi. Ми спочатку з жалем дивимося на ру┐ни сво┐х хитрувань, а
далi почина║мо смiятися - Iван веселiша║, а я сумнiшаю, бо вiдразу пропала
надiя на книжки, що лежать собi помiж залiзяччям, синькою i манiйкою, не
знаючи, як за ними кра║ться чиясь душа. Навiть справжня Гивина кумерцiя не
допомогла. Як не везе, то не везе!
Тому й довелося менi сьогоднi звернутися до колишнього пiдписаря Юхрима
Бабенка, якого люди поза очi звали пройдошним, шалапутним, слизькооким i
розпронесучим сином. Та це не заважало Юхримовi думати про себе, що вiн
розумнiший за всiх у селi, i чекати свого часу. Вiн усе хотiв вирватись у
будь-яке, аби тiльки начальство i, де мiг, спiдтишка кусав i оббрiхував
отих керiвникiв у свитах i шинелях, що, ледве вмiючи розписатися, у
революцiю розписувалися за нову владу сво║ю кров'ю. кдине, що мав гарного
Бабенко, - то це почерк. Дивно було, як артистично красивi лiтери
вмiщували рiзну погань, що вимiзковувала Юхримова голова.
Зараз Юхрим, хизуючись пiдписарською вченiстю, пиша║ться серед
парубкiв, луска║ насiння i пiдсмiю║ться над дiвчатами, що, спiваючи,
"садять василя" - зiлля юностi. Це тiльки в пiснi таке може бути, що
першим часом дiвчина садить квiтку кохання, другим часом полива║, а третiм
- уже бере цвiт у свiй вiнок молодостi i з ним iде до судженого.
- Дядьку Юхриме, - з опаскою торкаю парубка за не простецьке, а з