"Михайло Стельмах. Гуси-лебедi летять... (Укр.)" - читать интересную книгу автора

В ┐┐ устах i душi "насiння" було святим словом. I хоч не раз вона
нарiкала на свою мужицьку долю з ┐┐ вiчними супутниками - нестатками й
злиднями, проте нiчого так не любила, як землю. Мати вiрила: земля усе
зна║, що говорить чи дума║ чоловiк, вона може гнiватись i бути доброю, i
на самотi тихенько розмовляла з нею, довiряючи сво┐ радощi, болi й
просячи, щоб вона родила на долю всякого: i роботящого, i ледащого.
Коли на городi з'являвся перший пуп'янок огiрка чи зацвiтав повернутий
до сонця соняшник, мати брала мене, малого, за руку i вела подивитися на
це диво, i тодi в блакитнавих очах ┐┐ назбирувалось стiльки радостi, наче
вона була скарбничим усi║┐ землi. Вона перша в свiтi навчила мене любити
роси, легенький ранковий туман, п'янкий любисток, м'яту, маковий цвiт,
осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево,
коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночу║ оп'янiлий джмiль.
Вiд не┐ першо┐ я почув про калиновий мiст, до якого й досi тягнуся думкою
i серцем...
Забувши за мене, мати почина║ тихцем розмовляти з насiнням, одне
вихваляючи, а друге жалiючи або навiть гудячи.
- Ой гороше, гороше, чого ти минулого лiта допустив до себе черву? -
докоря║ вона добiрним горошинам. - Гляди в цьому роцi не зроби такого. А
ти, бобе, чому почорнiв, яка журба тебе по┐дом ┐сть?..
З двору входить дiдусь, вiн дивиться, що робиться на столi, й
посмiха║тся:
- Почалось бабське чаклування.
- Тату, хiба можна таке казати? - аж нiби страха║ться мати. пй i досi
вдивовижу, що дiдусь не так трима║ться землi, як свого ремесла.
- Не можна, не можна, - одразу ж погоджу║ться свекор. В цей час на
вулицi гуркоче пiдвода i коло наших ворiт зупиняються вимиршавленi конi.
Дiдусь придивля║ться до селянина, що злазить з воза, i добродушно глузу║:
- I ми, коли подумати, люди не простi: до нас теж мiнiстри за┐жджають!
- Якi мiнiстри? - одразу стрепенувся я, надiючись почути щось цiкаве.
Дiдусь тиця║ пальцем у вiкно:
- Бачиш он дядька в постолах, що вiдчиня║ ворота?
- Бачу.
- Це i ║ мiнiстр.
- Таке скажете! - смiюся я.
- Ти не смiйся - справжнiсiнького мiнiстра бачиш, - запевня║ дiдусь.
- Кажiть! Хiба я не читав i не бачив у журналi "Нива", якими були
мiнiстри?
- А про таких не читав, i в журналах ┐х не друкували. - Дiд виходить з
хати, а за ним вибiгаю й я, бо ж не кожний день до нас при┐жджають
мiнiстри, якщо не вигаду║ дiдусь.
Незнайомий розумноокий селянин сердечно здоровка║ться з дiдом,
пита║ться про його здоров'я, а далi мова йде про погоду й озимину, про
невiдомих менi людей, про розруху, голод на Пiвднi, полiтику, бандитiв i
загряницю, яка все неситим оком погляда║ на нас. Нi, з якого боку не
придивись, не схожий дядько Стратон на мiнiстра. Нарештi вiн пита║ дiда,
чи той не доведе йому до пуття дерев'яного плуга.
- Дерев'яного? - перепитав дiдусь.
- А де ж на залiзного розживешся? - нахмурився дядько Стратон. - Пiшло
тепер усе залiзо на смерть людську, а на життя нiчого не залишилось.