"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Григiр (Григорiй) Тютюнник.

Вогник далеко в степу


------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------



Нас прийняли до училища разом: трьох Василiв - Василя Силку, Василя
Обору, Василя Кiбкала - i мене. Мене-то звати Павлом, а прозивають
Павлентi║м. Ну, та я, правда, сам i винен.
Василiв узяли з першого ж дня, а, мене забракували: сказали, що малий.
Хлопцiв одразу й перевдягли. Видали ┐м новенькi хаковi пiлотки, новенькi,
теж хаковi, гiмнастерки з натороченими товстою бiлою ниткою кишенями на
грудях (не по двi, як у вiйськових, а по однiй), штани, черевики, широкi
брезентовi паски пiдперезуватися, навiть шкарпеток, про якi ми тiльки
чули, по двi пари. До того всього, сказали, видадуть перегодом ще сiрi
шинелi з солдатського сукна i шапки.
А я в чiм прийшов - не буду казати, в чiм, бо це не весело, - у тiм i
зостався.
Хлопцi радiли, обмацували один на одному одiж, упiзнавали один одного i
не впiзнавали, розчервонiлися всi, пiлотки набакир... А Василь Силка, як
оглянув себе в новому, ляснув у долонi, крутнувся на однiй нозi й
вигукнув: - як лоша заiржав:
- Чи це я, чи не я? Чи нова копiйка?!
Я теж обмацував ┐х i теж пробував усмiхатися, та, мабуть, лише
косоротився, i пiд оком сiпалося. Менi коли погано, то пiд оком сiпа║ться.
Дорогою до села Василi втiшали мене, що, мовляв, на той рiк приймуть i
тебе, що ┐хня форма до того року вже приноситься, а в мене буде нова, що
вони однак будуть зi мною товаришувати - разом красти солому вночi з поля,
бити пеньки в лузi, грати у два голоси на балалайках вечорами в недiлю, а
я на бубнi вибиватиму. Я тодi на бубнi саморобному, з собачо┐ шкури,
вибивав пiд Василевi балалайки: в мене-бо слуху нема║, ото тiльки на
бубнi. До того вони мене довтiшали, що я мало не розкис був. Ну, вдержався
якось.
А вдома... Краще б я не приходив додому.
- Ну, що, Павлику? Що виходив? - спитала тiтка Ялосовета, тiльки-но я
переступив порiг, i дивилася на мене з такою надi║ю, що менi знову
засiпалося пiд оком.
- Не взяли. Малий, сказали, - ледве вимовив я: так у горлi лоскотало.
Вона сiла на вичовганий пiл з двома ненакритими подушками в узголов'┐ i
заплакала.