"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Та й що ж тепер? - Тiтка дивилася на мене крiзь сльози нещасними
очима, - Як же тепер, га?
- Не знаю... На роботу пiду.
- В чому? Подивися на себе. А ┐сти що? Хлiба намолотили тiльки в
державу i то не хватило до плану. - I знову заплакала, затуливши очi
долонею.
Вона любила плакати.
Я тихенько вийшов з хати, знайшов у сiнях мотузок i подався на берег,
до рiчки: може, де вiльшеня або вербеня сухе трапиться - треба ж якось ┐┐
втiшити, щоб хоч уночi не плакала.
Тiтка Ялосовета менi мачуха. Вона пiшла за мого тата "на дитину", як
менi було дев'ять рокiв, i прожила з ним до вiйни рiвно мiсяць, а зi мною
оце вже шостий рiк мучиться. Я-бо нiколи й разу не назвав ┐┐ матiр'ю,
якось язик не поверта║ться. Якби хоч тато був... А вона обижа║ться, дума║,
що то я нарошне, на зло. Нiчого, знайду ось вiльшечку - переплаче. Вона
радi║, як ║ чим топити. Спробуй ┐┐ ще знайти, ту вiльшечку!.. Казав уже ┐й
раз: iдiть замiж, а я й сам якось. Плаче. Ну, хай як хоче. Я ж не
заставлю. Та ще й пiвхати нема, зосталася тiльки хатина, а бiльшу половину
одiрвало бомбою. У нас у пiвсела нема хат - такий сильний був бiй...
Нiчого, нарубаю дров, зваримо щось ┐сти, а далi воно покаже. Не плакатиме
ж вона з ложкою в руках!
Над рiчкою вечорi║, прохолоднiша║ на нiч. Заграва од захiд сонця
поринула аж до дна i звiдти свiтить. На лататтi мiсцинами густо бiлiють
лiлi┐, вони схожi на згра┐ бiлих ча║нят, що сiли на воду. Тут я витягав
дерево з нашо┐ хати надбито┐. Дверi плавали майже цiлi i обаполи. А вiкон
- нi однiсiнького i в трiсках не знай шлося... Пiймаю обапiл, ухоплюся за
нього руками i правлю до берега, вибиваючи ногами. Зубами цокочу, губи не
зведу - така холодна вода була. А тiтка Ялосовета бере те, що я до берега
приправив, та у двiр носить. Я тодi з мiсяць кашляв: простудився. На те
лiто, як ми не неврожай, може, доточимо хату. А зараз треба знайти якийсь
сухостiй та вечерю зварити. Нiчого, переплаче...
Другого дня ми пiшли в училище вдвох з тiткою Ялосоветою. Я-то не
наважився б, а - вона.
Зайшли просто до директора.
Директор був у кабiнетi сам. Стояв бiля вiкна спиною до дверей,
невисокий, щупленький, з блискучим лакованим цiпком у руцi, дивився в
училищний двiр - звiдти лунали рiзноголосi команди шикуватися "по ранжиру
в колону по чотири". Було перше вересня. Коли ми ввiйшли i стали при
порозi, директор озирнувся. Вiн був у всьому вiйськовому, з портупеями
через плече, тiльки без погонiв: на гiмнастерцi два ордени, а решта -
планочки. Подивився на тiтку Ялосовету, потiм на мене. Якийсь
захололо-уважний подив був у його сiрих опуклих очах.
- Що ви хотiли? - спитав вiн.
Тiтка Ялосовета одразу заплакала, почала розказува ти, що хату нашу
"викинуло бомбою в рiчку", що живемо ми в тiй хатi, як у норi, одягатися
нi в вiщо, ┐сти теж не дуже... А я стояв, дивився у пiдлогу i тримав у
спiтнiлiй руцi згорнутi в дудочку документи: заяву, метричну довiдку,
табель за п'ятий клас i автобiографiю. Менi було нiяково вiд того, що
тiтка Ялосовета розказувала все про нас - хоч воно й правда - та ще й
пiдхвалю║ мене: