"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

гнуться й не ламаються! Отже... - Вiн раптом випростався, знову, як i
вранцi, коли його привiв директор, ударив правим черевиком об лiвий так,
що аж похитнувся i, приклавши долоню до вуха, як те роблять старi, коли
недочувають, крикнув:
- Вiтаю вас, товаришi, з першою лопатою!!!
Не буду розказувати, що з нами робилося... Ну, штовхали один одного в
груди, легенько так, звiсно, не боляче, ляскали долонями по плечах,
смiялися, перепитували один одного: "Як тебе звати? Iван?! Диви, i мене
Йван!.." Я теж когось штовхав i допитувався, як його звати, i казав, що я
- Павло...
Йшли до училища не через мiсто, а навпростець, вирубаним парком - самi
пеньки та пагiння од колишнiх дерев. Не стро║м iшли, а так. I в кожного в
руцi - по лопатi, i кожен хоче впiзнати, де ж та, що в i н робив. А вони
всi однаковi: сiрi пiсля вогню, трохи в сажi. Тридцять двi лопати!
Тридцять наших i двi майстрових.
Були вже i пiдлабузники. Я знаю ще зi школи ┐х - отi, що до вчительшi
лащаться. Вони терлися бiля майстра. А Пирiг iз Пирогiв навiть iти йому
заважав - забiгав наперед, зазирав в очi та допитувався:
- А пiслязавтра будемо ще рлюбати метал?
- Нi, не будемо, - одказував майстер голосно, всiм, - бо пiслязавтра ви
нi зубила не вдержите, нi молотка. Хай вавки позагоюються, руки
вiдпочинуть, тодi знову рубатимемо. Ще навтiша║тесь...
- А iнтерл║сно рлюбать! Наче матерлiю ножем рлiжеш!..
Хтось таки знайшовся, вiдтер Пирога вiд майстра, i вiн iшов збоку,
зобиджено роззявивши рота.
Обiдала наша група останньою, бо ще ж лопати на склад здавали. На перше
був борщ, на друге - пшоняна каша, прилита зверху пересмаженим, аж чорним,
борошном з цибулею, на трет║ - чай. Дитбудинкiвцям видали пайки по триста
грамiв, бо ┐м же й на вечiр по двiстi грамiв залишали, а нам, кому йти
додому, то п'ятсот - вечеряти ми не залишалися. Нашу вечерю, квасоляний
суп або кулiш, дитбудинкiвцi дiлили на гурт, менш як по пiвпорцi┐ на
брата.
┐ли вперше за цi п'ять днiв навчання мирно, не гиркалися, якщо хтось
там комусь пiдбив ненароком ложку чи зачепив ногою пiд столом. Кусали
чорний, важкий, аж вогкий, хлiб з обранених рук (вони пахли старим кислим
пороховим димом од гiльз) та посмiювалися, що ложка в кожного телiпа║ться
у наморених пальцях- борщу до рота не донесеш.
Ця перша практика зробила нас однаковiшими, - може, тому так мирно ми й
обiдали. "Якби ще не Пирiг з отою голкою сво║ю, то й ще краще було б, -_
думав я сам собi. - А то наче тiльки в нього нема║ голки! У нас теж нема║,
позичками живемо".
Пiсля обiду оголосили: знову буде лiнiйка. Ми дивувалися - чому це?
Нiколи ж не було лiнiйки вдень. Вишикувалися на плацу, вирiвнялися, гудемо
веселенько, наобiдавшись. У кишенi в мене пiвпайки хлiба, двiстi п'ятдесят
грамiв: буде нам з тiткою Ялосоветою на вечерю. Першого дня принiс, а той
шматочок злежався у кишенi, сплескався, зробився схожий на чорненький
такий гаманець; поклав на стiл, а тiтка: "О боже! Де це ти взяв?" -
"Пайок, - одказую. - Од пайка зосталося, ┐жте, це я вам". Одщипнула
крихту, жу║ помаленьку, слуха║ на смак, а тодi: "До-обрий!" - I очима
клiп-клiп. О, знову плакать заходжу║ться! От звичка! I пiшов на грядки