"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

картоплиння згрiбати.
- Гр-рупи, р-рiвняйсь! Стр-рунко! - скомандував старший во║нрук Бушний.
Вiн завжди команду║ лiнiйкою i дуже красиво козиря║, як нап'ята струна
ввесь.
Лiнiйка затихла: на плац виходили директор, майстри, викладачi - всi
тi, що й зранку. В однiй руцi директор тримав свiй цiпок, а в другiй...
нашу лопату. Вiн щось промовив до Бушного, i той, узявшись пiд козирок,
скомандував:
- Училищ-е... рiвняйсь! Стр-рунко-о-о! П'ята група! Десять крокiв
уперед... маарш!
Ми вiдстукали десять крокiв i опинилися перед лiнiйкою.
- Кр-ругом! Увага всiм!
- Товаришi ремiсники! - голоснiше i урочистiше, нiж завжди, промовив
директор. - Сьогоднi п'ята група на чолi зi сво┐м майстром Федором
Демидовичем Снопом (наш майстер покивав головою) проявила себе
наполегливою як у навчаннi, так i в працi... Можна сказати, по-геройськи
проявила себе. За чотири години практичних занять вона виготовила для
народного господарства перше замовлення: тридцять двi ось такi лопати. -
Директор пiдняв над головою лопату. Лiнiйка загула, заколивалася: то заднi
ряди почали пробиватися наперед, щоб подивитися на нашу лопату.
Директор говорив довго: про вiйну, про тяжкий рiк, про велику надiю
держави на нас - трудовi резерви. I закiнчив так:
- Замiсть трьохсот комбiнезонiв, що ми ма║мо одержати незабаром для
всiх вас, до складу надiйшло поки п'ятдесят. Наказую: нагородити п'яту
групу комбiнезонами!
Бiля училищного двору мене ждали Василi. Ми швиденько вийшли за
райцентр, i там, у полi, де нiкогiсiнько, - усi по черзi примiряли
комбiнезон, - чорний, як галка, блискучий, з цупкого хебе. Красивий
комбiнезон, ще й з великими кишенями вище колiн - майстер сказав, що то
для найпотрiбнiшого слюсарного iнструменту, щоб завжди пiд рукою був.
Як пiдходили вже до села. Василь Силка попросив мене:
- Дай я пройдуся в комбiнезонi до тво║┐ хати, а там пiд мостом знiму.
Так ми i ввiйшли у село: Василь Силка у чорному, як _танкiст, а ми тро║
в зеленому.


Осiнь того року була суха, як i лiто, - анi дощинки. Земля на шляху
порепалася, трава обабiч нього вигорiла - не трава, а руде прядiвце;
навiть деревiй, нащо вже терплячий, i той поiржавiв, поламався. Самi
перепини в землi кругом чорнiють, i, зда║ться, нiби й вони гарячим дишуть.
Лише вiд Писаревого лiсу, як дiйдеш навпроти нього, вологiстю повiва║: там
у гущавинi по яругах джерел багацько та потокiв, бiльших i менших. На
тернах понад лiсом павутина блищить, вона висить i на дротах i мiж
телеграфними стовпами. Голо кругом - лише де-не-де у полi маленьку
приземкувату скирту соломи видно. Та павутиння. Навiть зайцi кудись
повтiкали. Скiльки ходимо, ще й разу не бачили.
Якось ми з Василями, йдучи з училища, сiли перепочити на пожухлiй
травi, i котромусь iз нас спало на думку: скiльки ж то кiлометрiв треба
пройти нам за два роки навчання, якщо вiдкинути од них недiлi та канiкули?
Множили паличкою на землi (в умi-бо спробуй помножити!): 250 днiв на