"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу авторавiсiмнадцять кiлометрiв - дев'ять вiд села до училища та дев'ять назад.
Вийшло рiвно чотири тисячi п'ятсот кiлометрiв. Зразу ми потетерiли. Сидiли i дивилися один на одного мовчки. Тодi Василь Силка Чи-це-я-чи-не-я (так ми його прозвали пiсля того перевдягання в училищi) пiдхопився на ноги i вигукнув - як лоша проiржав крiзь широкi рiдкi зуби. - Хi-гi-гi! Пiдождiть! Це ж як за два роки разом, то багато, а як щодня потроху, то й не багато! - А й справдi! -здивувалися i порадiли ми. -То ж як разом! I потупцяли далi. Усiм нам зробилося весело, ноги враз полегшали. А Василь Обора, наймовчакуватiший i найдужчий серед нас, проказав на радощах, затинаючись: - А'а менi брат В'олодя на весну т'апочки з Харкова при'везе! На цiй... резиновiй пiдошвi iз ската. - Обора коли дуже сердився або радiв, то говорив отакою коротенькою спотикачкою. Я теж не втримався - розказав про те, як повеличав себе у заявi до училища не Павлом, а Павлентi║м, i ми розсмiялися гуртом. Та найдужче зрадiв зi свого вiдкриття Василь Чи-це-я-чи-не-я. Вiн не вмовкав аж до села, гордо чвиркав крiзь зуби, смiявся-повискував та одно допитувався: - А ви злякалися, що чотири тисячi з половиною, еге ж? - Коли б... - А я дивлюся, злякалися мо┐ хлопцi! I думаю собi: стiй! Це ж як разом, то багато, а як щодня потроху... Дорогу вiд села до райцентру ми подiлили на станцi┐. Перша, одразу за станцi┐ дорога була крута, але брукована, а далi йшла грунтова, аж до райцентру. Друга станцiя звалася Ли - це два телеграфнi стовпи, що пiдпирають один одного. Третя А, такi ж самi два стовпи, як в Ли, тiльки з поперечиною посерединi. Четверта - Осика, п'ята - Вербичка, далi Мiсток, Олiйниця... I так аж до училища. З цими станцiями нам стало ходити веселiше: не встигнеш дiйти до першо┐, а вже й другу видно. - Оце якщо комусь далеко ходить, - розмiрковував уголос Чи-це-я-чи-не-я, - треба сказать йому, хай придума║ собi станцi┐: ближче буде, еге ж, хло'? - Або купить самокатку, - мляво докинув третiй наш Василь, Кiбкало. Вiн i в ходi, i в рухах, iз лиця млявий, аж кислий. I весь якийсь видовжений: руки довгi, ноги довгi, обличчя довге, навiть лоб не можна сказати, щоб високий, а розтягнутий угору i звужений, де почина║ться чуб; брови над перенiссям двома клинчиками, теж угору пнуться, майже сторчма, i не розбереш, чи то вiн дуже здивований, чи ось-ось заплаче. Коли Кiбкало мовчить i нiчого не жу║, губи йому завжди одвисають куточками вниз - аж нудьга вiд них, як тлянеш. А може, то вiн тiльки менi таким зда║ться, бо вiн же менi (чи я йому?), той... суперник! Ми тро║ iдемо босi, а черевики, зв'язанi шнурками, несемо через плече - на них ще зима буде. Тiльки Кiбкало ходить узутий, бо в нього про зиму чоботи ║ i валянки шитi з калошами. Ще ║ в нього офiцерська польова сумка. Ми носимо сво┐ зошити в руках або в пазусi, а вiн - у сумцi на вузенькому блискучому ремiнцi. З не┐ Кiбкало усе щось тяга║ вранцi, як iдемо до училища, i ┐сть. Ми ще й разу не бачили що. Навiть коли витяга║, не |
|
|