"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

вiсiмнадцять кiлометрiв - дев'ять вiд села до училища та дев'ять назад.
Вийшло рiвно чотири тисячi п'ятсот кiлометрiв.
Зразу ми потетерiли. Сидiли i дивилися один на одного мовчки. Тодi
Василь Силка Чи-це-я-чи-не-я (так ми його прозвали пiсля того перевдягання
в училищi) пiдхопився на ноги i вигукнув - як лоша проiржав крiзь широкi
рiдкi зуби.
- Хi-гi-гi! Пiдождiть! Це ж як за два роки разом, то багато, а як щодня
потроху, то й не багато!
- А й справдi! -здивувалися i порадiли ми. -То ж як разом!
I потупцяли далi.
Усiм нам зробилося весело, ноги враз полегшали. А Василь Обора,
наймовчакуватiший i найдужчий серед нас, проказав на радощах, затинаючись:
- А'а менi брат В'олодя на весну т'апочки з Харкова при'везе! На цiй...
резиновiй пiдошвi iз ската. - Обора коли дуже сердився або радiв, то
говорив отакою коротенькою спотикачкою.
Я теж не втримався - розказав про те, як повеличав себе у заявi до
училища не Павлом, а Павлентi║м, i ми розсмiялися гуртом.
Та найдужче зрадiв зi свого вiдкриття Василь Чи-це-я-чи-не-я. Вiн не
вмовкав аж до села, гордо чвиркав крiзь зуби, смiявся-повискував та одно
допитувався:
- А ви злякалися, що чотири тисячi з половиною, еге ж?
- Коли б...
- А я дивлюся, злякалися мо┐ хлопцi! I думаю собi: стiй! Це ж як разом,
то багато, а як щодня потроху...
Дорогу вiд села до райцентру ми подiлили на станцi┐. Перша, одразу за
селом, - Провалля, або Млин (за проваллям на горi стояв вiтряк). До цi║┐
станцi┐ дорога була крута, але брукована, а далi йшла грунтова, аж до
райцентру. Друга станцiя звалася Ли - це два телеграфнi стовпи, що
пiдпирають один одного. Третя А, такi ж самi два стовпи, як в Ли, тiльки з
поперечиною посерединi. Четверта - Осика, п'ята - Вербичка, далi Мiсток,
Олiйниця... I так аж до училища. З цими станцiями нам стало ходити
веселiше: не встигнеш дiйти до першо┐, а вже й другу видно.
- Оце якщо комусь далеко ходить, - розмiрковував уголос
Чи-це-я-чи-не-я, - треба сказать йому, хай придума║ собi станцi┐: ближче
буде, еге ж, хло'?
- Або купить самокатку, - мляво докинув третiй наш Василь, Кiбкало. Вiн
i в ходi, i в рухах, iз лиця млявий, аж кислий. I весь якийсь видовжений:
руки довгi, ноги довгi, обличчя довге, навiть лоб не можна сказати, щоб
високий, а розтягнутий угору i звужений, де почина║ться чуб; брови над
перенiссям двома клинчиками, теж угору пнуться, майже сторчма, i не
розбереш, чи то вiн дуже здивований, чи ось-ось заплаче. Коли Кiбкало
мовчить i нiчого не жу║, губи йому завжди одвисають куточками вниз - аж
нудьга вiд них, як тлянеш. А може, то вiн тiльки менi таким зда║ться, бо
вiн же менi (чи я йому?), той... суперник!
Ми тро║ iдемо босi, а черевики, зв'язанi шнурками, несемо через плече -
на них ще зима буде. Тiльки Кiбкало ходить узутий, бо в нього про зиму
чоботи ║ i валянки шитi з калошами. Ще ║ в нього офiцерська польова сумка.
Ми носимо сво┐ зошити в руках або в пазусi, а вiн - у сумцi на вузенькому
блискучому ремiнцi. З не┐ Кiбкало усе щось тяга║ вранцi, як iдемо до
училища, i ┐сть. Ми ще й разу не бачили що. Навiть коли витяга║, не