"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

бачимо, бо вiн, як надума║ ┐сти, випереджа║ нас крокiв на три, перекида║
сумку з-за спини наперед i длуба║ться в нiй, по-курячому нахиливши до не┐
голову, потiм знову пересува║ за спину, i нам ззаду видно, як у нього
починають ворушитися жовна... Тодi й нам почина║ канудити пiд ложечкою.
- Ти, В'асилю, якщо ж'ереш, так iди п'озаду нас, - глухо каже Василь
Обора i тодi вже мовчатиме, поки i до училища дiйдемо. Брови у нього над
самими очима, густi i чорнi, плечi похитуються при ходьбi вгору-вниз,
угору-вниз, а ноги товстi i коротшi, нiж тулуб.
Кiбкало вiдста║ i йде позаду.
Понуро, мовчки йдемо всi. I раптом Василь Силка, наче прокинувшись
тiльки що, вигуку║:
- А менi сю нiч снилася Австралiя! Наче йду я по Австралi┐, а кругом
жовто-прежовто, i сонце пече...
Силка любить географiю i розповiда║ про кожну кра┐ну так, наче вiн там
був. Вiд старших двох братiв, якi пiшли на вiйну i не повернулися,
Василевi зостались ┐хнi пiдручники, географiчний атлас i книжка про Дерсу
Узала. Ми чита║мо ┐┐ по черзi: то вiн, то я. Уже разiв по десять
прочитали. А Обора i Кiбкало й разу - вони не люблять читати.
- ...Так жовто, як у Штокаловому садку од абрикос. Банани. Банани,
апельсини, ананаси...
Нiхто з нас не куштував абрикос, бо нi в кого в селi вони не ростуть,
тiльки в Штокала на горi, бiля провалля. Старий Штокало стереже ┐х удень i
вночi, а як не вiн, то його жiнка - Штокалка, страх яка криклива i гугнява
баба. Вона як скаже посеред двору увечерi "Га?" -- то скрiзь у селi чути,
i собаки починають гавкати.
Тепер щодня, пiсля Силчино┐ оповiдi про абрикосову Австралiю, iдучи в
училище й назад, ми дивимося на Штокаловi абрикоси такими очима, що дiд
кам'янi║ посеред садка - довгий, сухий, сивий - i свариться на нас
пальцем. Тодi ми одверта║мося, вдаючи, що й не думали дивитися на його
абрикоси.
Спуска║мося з гори кам'янкою. Сонце вже низько, хова║ться за вiтряк над
проваллям. Кам'янка ще трохи тепла, усипана пiдгорiлим покарьоженим листям
з кленiв над дорогою - воно лускотить пiд босими ногами, лама║ться. Не
доходячи до Штокала, сiда║мо взуватися, щоб селом iти при повнiй формi.
Зав'язу║мо шнурки, а самi зоримо спiдлоба на абрикоси, ┐х ще багато, аж
гiлля гнеться, i вони сяють у низькому довгому сонячному промiннi, горять
жовтогарячим багаттям i пахнуть. "Дз-з-з", - гудуть оси та бджоли попiд
тим багаттям.
Нi Штокала, нi баби не видно у садку.
- А що як давайте накрадемо хоч покуштувати! - шепоче Силка. - Тiльки
не дивiться туди... Пiдождемо, поки смеркне i... Хоч по жменi.
- Ну да, ми накрадемо, а вiн в училище докаже? I виженуть, - кисло
пророчить Кiбкало.
- Та хiба ж це крадiжка, як по жменi? - диву║ться з нього
Чи-це-я-чи-не-я. Щоки у нього повнi, червонi вiд хвилювання i в дрiбному
пушку, що блищить проти сонця. Великий лоб теж червоний, пiлотка над ним
стирчить, поставлена руба - мала. На Силчину голову усi нашi пiлотки малi.
А на Кiбкалову - великi, бо в нього гостра голова. Мати вшила йому
пiлотку, i вона смiшно стирчить ззаду курячим гребенем.
- Ви - як хочете, а я пiшов. - Кiбкало плаксиво наставля║ вгору сво┐