"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

кiлочки-брови i йде геть, пiдкидаючи худими кульшами польову сумку.
- Ну й хай iде! - втiша║ Силка мене та Обору. - Ми й самi, еге ж, хло'?
Обходимо стороною Штокалiв садок, сторожко оглядаючись, а чи нiхто нас
iзвiдти не бачить, i, придержуючи зошити за пазухою, сунемося навсидячки в
провалля аж до дна. Щурики вилiтають зi сво┐х нiр у червонiй глинянiй
стiнi над нашими головами i зчиняють переляканий лемент, ширяючи над
проваллям. У нас його звуть ще "стiнкою", бо дуже крутосхиле: потоки з
Писаревого лiсу прорили. У проваллi холоднiше, нiж там, на горi. Тихо
шумить вода, чиста, з лiсових джерел. Напилися, лежачи i вмочаючи носи у
воду, - холодна, аж зуби ломить. Сидимо тихо.
Щурики потроху змовкають i знову зi швидкого лету, стрiлами влiтають у
сво┐ нори-гнiзда. I як вони ото влучають? Жодна й крильцем не зачепить
глини. Складе ┐х, зведе хвостик-ножички докупи i - фiть - уже в норi.
Над проваллям ще видно, а внизу, довкола нас, уже сутенi║, вода
чорнiша║ i шепотить-шепотить... Ми мовчимо i водимо очима, як справжнi
злодi┐.
Хлiб мiй у кишенi, двiстi п'ятдесят грамiв, аж до матерi┐ прилип. Як же
це тiтка Ялосовета вечерятиме без хлiба?... Нiчого, скоро, казано,
даватимуть на трудодень. Якби просом дали, то краще: варили б цiлу зиму
кулiшi. Кулiш, якщо густенький, можна i без хлiба ┐сти... А втiм - чого ж
без хлiба? Я ж носитиму потроху. Нiчого, тепер, як я в училищi, не
пропадем. Одежа ║, сiмсот грамiв хлiба щодня. Дров на саму хатину небагато
треба. То як велика хата, тодi не настачиш.
- Вовкiв за вiйну розвелося, як чортви, - шепоче Василь Силка. - Вчора
на нашому кутку виломили у бабиному Остапишиному хлiвчику стiну i забрали
козеня. Плакала баба - страх. Вона плаче, а коза й собi: ме-ке-ке,
ме-ке-ке, теж плаче за козеням, дитина ж.
- А я не боюсь в'овкiв, - каже Василь Обора. - Я, як упiймаю хоч
одного, то задушу - i все.
Ще б! Обора такий сильний, що... Вiн брав колись в обидвi руки по двi
нiмецькi протитанкових мiни i виважував поперед себе.
Поночi вже. Зорi над проваллям блимають. Звiдси вони бiльшi i
яскравiшi. Недарма кажуть, що з колодязя i вдень можна зорю побачити.
Холодненько. Вже i дрижаки у тiло вступили. Сидимо-сидимо, тодi то у
Силки, то в мене плечi смик-смик! Самi. В Обори нi, а в нас.
- П'омерзли?-пита║ться Обора. - А менi байдужеч-ки. Ту зиму сиджу в
хатi б'осий, бо мати кудись п'iшла i ч'оботи взула. Т'ак я в'искочив на
к'алюжу, наковзався б'осяка досхочу - i в хату. Так i зашпорiв не б'уло...
У мене шкура б'ичача.
Прислуха║мося. Чути: дзелень-дзелень... Напружилися, випросталися
сидячи. Дзеленькання - далi, далi. Стихло А-а, то мiрошник з млина пiшов,
ключем подзеленчав
- Так, - ляснув себе долонею по колiну Василь Силка, - ти, Па, сиди
тут, а ми з Оборою на розвiдку.
Василi подралися вгору, покотилося груддя з-пiд ┐хнiх черевикiв i
забулькало в струмок.
I тiльки-но за ними стихло, чую:
- У-У-У-У...десь за млином.
Здригнувся увесь, а холод аж у п'яти шпигнув: що воно? I знову:
- У-У-У...жалiбно-моторошно так.