"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

"Вовк? Вi-iн, вовчик-братик!"
Видно, голодний... Бо таки дуже жалiбно ви║. Вгорi хекають Василi,
сунуться разом з груддям де мене.
- Вовкулаку чув? - питають.
- Чув. Ну, що там?
- Швендя║ по садку... Блиска║ цигаркою i кашля║, аж у грудях реве. I ти
скажи, не спиться ж йому! Уже по селу нiде й вогника.
I знову сидимо, слуха║мо воду в струмку та вовка за млином.
- Чого вiн тож-то коло млина тиня║ться? Там же _нi кошари, нi
свинарника.
- Вiн не тиня║ться, а сидить на заднiх лапах, закинув голову i плаче з
голоду, - каже Силка. - Жде глупо┐ ночi, поки люди поснуть.
- Як оце ми ждемо...
- Все одно н'аша вiзьме! - вигукнув Василь Обора. - Брехня, до ранку не
виходить.
Цi Штокали, дiд Прокiп i баба Ганна (┐┐ дражнять Гендзя за гугнявiсть),
мабуть, найскупiшi в свiтi. У сорок п'ятому, як поприходили нашi з вiйни,
хто зостався живий i не пропав безвiсти, в колгоспнiй конторi були гульби.
Дещо з комори виписали, дещо люди поприносили у складчину. Штокалам
загадали киселю принести, бо в них найкращий у селi садок. I з усiх - по
чвертцi горiлки. Штокали принесли i кисiль, i чвертку. Почали гуляти,
пiсень завели, три лампи дванадцятилiнiйнi горять - теж у складчину
принесенi. Спiвали, спiвали, дiйшла черга i до "Гандзi". Цi║┐ пiснi у нас
найкраще вмiли ще до вiйни. Весело так, що хоч танцюй пiд не┐. Проспiвали
перший куплет, починають другий, а баба Гандзя Штокалка встала i голосно
прогугнявила до свого дiда: "Хедiм вiццiля, Прекопе, бо нас тут дрежнять!"
Кинулись ┐┐ вмовляти: що це ж - пiсня, що не тiльки ж вона - Гандзя, а
i в пiснi Гандзя... Де там! Витягла дiда з-за столу - i до дверей. Тодi
обернулася та:
- Оддайте наш кисiль!
Усi зареготали i вiддали ┐й кисiль. А голова колгоспу Осадчий
вiдкоркував чвертку з горiлкою, розлив по склянках i сурйозно, без
посмiшки, сказав:
- Доженiть ┐х та оддайте i оцю чвертку, хоч вона й порожня!.. Догнали.
Вiддали. Взяла й порожню...
- На олiю буде, - сказала.
А Штокало мовчки телiпався за нею. Пiсню таки доспiвали, але вимовляли
вже не "Гандзя", як треба, а "Гендзя":
Гендзя цяця,
Гендзя птиця,
Гендзя гарна молодиця!..
Угорi почало виднiшати - мiсяць зiйшов. Вiн освiтив край провалля з
одного боку i в нори щуриковi заглядав, либонь, аж до дна. Ми з Силкою вже
не пересмикували плечима, а дрижали. Менi було чути, як пiд гiмнастеркою
виступили на тiлi сироти.
- Д'авайте вогонь розкладемо, - сказав Обора, - бо жалько на вас
дивицця.
Наламали бур'яну понад струмком, назбирали сяких-таких паличок i
запалили. Коли пригрiло в груди, пiдставляли спини, держали руки над
полум'ям, доки в долонi припече, i ховали ┐х попiд пахвами: коли там