"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зразу по жменi...
- Чи ти бачив отаке! - дивувався. - Щодня топчуся по них, а нiколи ще
такi добрi не були! Трясця зна що!
Ану ке лиш, збiгайте котрийсь та нарвiть ще кепку. Тiльки тихо i не з
одно┐ гiлки, бо стара завтра як обнаруже, то буде менi поза шию...
Першим подався Василь Обора. Принiс повну кепку з горою. За ним -
Силка. За Силкою - я.
О, якби тiльки хто знав, яке то щастя - рвати абрикоси уночi при
мiсяцi! Нахилиш гiлку, а вони тебе лагiдненько по макiвцi - тут-тук-тук...
Об щоки труться оксамитне - ║-таки на них пушок. А котра й сама за пазуху
впаде, полоскоче золотою мишкою i пригрi║ться. i вже ┐┐ не чути...
Ми носимо, а Штокало ┐сть i ┐сть та кiсточками пахка║ з зубiв, як з
малокалiберки.
- Ху-ух! - простогнав вiн пiсля останньо┐ кепки i вiдкинувся спиною на
глину. - Оце вмолотив за гурта! Живiт такий важкий зробився, що й з
провалля не вилiзу.
Ми з Василями затоптали вогонь - бува, вiтер знiметься - i побралися
нагору, пiддержуючи дiда попiд руки. Хлопцi - попiд руки, я позаду в
ступнi його пхав.
- От-от спасибi, о-от спасибi, - сапав i хрипiв Штокало. - Старiстю
тiльки в провалля легко...
Нагорi нас зустрiв мiсяць, безвiтряна тиша i тепло - у проваллi було
набагато холоднiше.
- Нарвiть же тепер i в пiлотки, додому понесете, - сказав Штокало. - А
я пiшов спать. Ох, боже-боже, живiт як не лусне, хай вам абищо... Заходьте
й ще, як закортить. У проваллi ждiть, я вас там знайду...
Ми йшли кам'янкою, що холодно блищала при мiсяцi над горою, i несли,
притуливши до грудей, як немовлят, пiлотки з абрикосами. Вони тьмяно
жовтiли i пахли, здавалося, на всю нiч, аж за село. Iшли i всяк хвалили
Штокала, дихаючи в лице один одному абрикосовою духмянiстю.
Василi повернули до сво┐х домiвок.
Менi ще до мосту йти з кiлометр.
Уночi наша пiвхата - як чулан на березi рiчки. Тiльки й того, що з
бовдуром угорi. Ба! - у вiкнi свiтиться! I бiля хвiртки чорнi║ хтось. Iде
назустрiч. Тiтка Ялосовета.
- Це ти?
- Я.
- Господи, ледь серце не розiрвалося... - схлипу║. - Де ти був? Я вже
аж на гору ходила виглядати.
- Нате, - простягаю ┐й хлiб i пiлотку з абрикосами. - Та не плачте, я
бiльше не буду...
Збира║мося ми щонедiлi бiля двору Василя Силки, як _уже засиню║ на
вечiр, i мiсяць, холодний, жовтневий, сто┐ть посеред неба. Сидимо на
лавочцi перед оградочкою - з нiмецьких снарядних ящикiв зробили. За
оградочкою лежить солдат Iван Iванович Кудряш. У сорок третьому Iван
Iванович стояв у Силки разом з iншими артилеристами: його вбито пiд час
бомбардування, коли вiн держав за поводи коней-гарматовозiв, щоб вони не
_злякалися вибухiв та не забiгли. Конi лишилися цiлi, а Iвана Iвановича
пронизало дрiбним осколком напроти серця.
Ми з Василем зiбрали п'ять ящикiв на дощечки. Силка з Оборою обрiзали