"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

на них шипи (для снарядiв ящики, а на шипах, як скринi), я затiсував ┐х
пiд штахет, а Кiбкало прибивав до лат[3]' навколо могили. Низенька вийшла
оградочка, але рiвна, пiд шнур.
Перед тим, як грати, Василi настроюють балалайки по першiй струнi, а я
пiдiгрiваю сiрниками шкуру на бубнi, щоб дужче натяглася, тодi вона
дзвiнкiша.
- Що будемо грати? - пита║ Чи-це-я-чи-не-я. - Може, пiдозiрську польку
утнемо?
"Пiдозiрська" - од назви нашого села.
Цю польку Силка придумав сам. Вiн радi║, що придумав ┐┐. Тiльки слiв
нема║. То ми вже самi приставили ┐х: "Ой ти, полька, закадрелька..." А
далi нема║ слiв пiдходящих, i ми спiва║мо, що в голову стрельне, або
просто триндика║мо. Василi спiвають, а я мовчу, бо колись почав
пiдспiвувати, а вони кажуть: "Ти, Павле, тiльки вибивай, спiвати не треба
- ти впоперек тягнеш". То я вже ┐м i не заважаю.
У головах Iвана Iвановича ми посадили тополеня. Воно одразу й
прийнялося i погнало вгору, як з води. За три роки на пiвтора метра
пiдросло.
Коли ми домовля║мося, де зустрiтися увечерi, то кажемо: бiля Iвана
Iвановича. к чутка, що його i всiх солдатiв, якi похованi в полi, при
дорогах i в садках, будуть викопувати i звозите до братсько┐ могили у
колгоспному дворi. Ми вже вирiшили, що не дамо Iвана Iвановича. Обступимо
могилку, вiзьмемося за руки i скажемо: "Нi! Тут пiд шляхом, на виду - раз,
тополька - два, оградка - три, до того ж дiвчата нашi кругом горбка
насiяли потурнаку, а на самiй могилi нагiдок та гайстрiв насадили. Не
дамо.
"Нашi" дiвчата - це Соня Приходько, Маня Кiвшик i Оля кхнич. Три. А нас
четверо. Доки ми ходили в самих гiмнастерках, то всi семеро вмiщалися на
лавочцi коло Iвана Iвановича. Тепер у шинелях, i лавочка стала тiсна.
Довелося доточити.
Дiвчатам бiльше рокiв, анiж нам, але вони ходять до нас, бо старших
парубкiв нема║. Семен Петик ║, так вiн ходить "на чужу", на хутори. Вiн i
там нарозхват.
Василi починають польку. Силка гра║ з медiатором[4] з плексигласу, на
кожнiй струнi окремо, як на мандолiнi, Обора всiма пальцями, по всiх
струнах разом (у нього "хтора"), а я пробую бубну-кийком, лiктем, об
колiна, - щоб не чути було брязкала. Затим вступаю легенько, непомiтно.
Василi наказали менi: "Ти бери такт, от i все". То я й беру такт.
А дiвчата наче ждали - та ждали, ми зна║мо - вже йдуть он при мiсяцi,
мережаною вiд гiлля на деревах стежкою, i Маня голосно регоче, щоб ми
почули, що - йдуть. Менi уже сiмнадцятий рiк почався, i вона каже, що я
дуже хороший. "Ти такий хороший, Павле, що - не знаю..." Вона до мене
щоразу пiдсiда║, i як не смi║ться, то зiтха. Оце вже пiвроку, мабуть,
Василi, Силка та Обора, кажуть: "Любить вона тебе, упада║, бач? А ти
дурний. Ти ┐┐ пригортай, кажи ┐й що-небудь, бо подума║, що ти жевжик, i
пiде до Петика". Хай iде, про мене... Якщо вона така.
Дiвчата пiдходять. Усi пiд ручку, заплетенi, у хусточках.
- Здрастуйте, хлопцi!
- Дра'! - одказу║мо ми. Ранiше, доки не носили форми, просто
здоровкалися, а тепер отак, по-парубоцьки.