"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

благальнi. I я одвертаюся.
Василi заграли швидше, я ледь устигаю за ними, з бубном, але так треба
пiд кiнець "Ойри". Потiм балалайки враз, одрубом умовкають. Василi разом
накривають струни долонями, а я ще якийсь час тихенько, нiби даленiючи,
дзвоню брязкалами - це теж так треба.
- Ой пiдбилася! Ой упаду! - лящить Оля кхнич несправжньо, роблено, щоб
схоже було на дiвку, i перевальцем, по-качиному йде до лавочки. Вона дуже
натоптувата, неповоротка, ┐й не личить лящати. Тоненьким личить, а ┐й нi.
Соня справдi зморилася, бо аж не здишеться: в танцi вона "водить" Олю - не
водить, а тяга║ за собою. Тодi просить Василiв:
- Не треба бiльше так швидко грати, хлопцi, бо серце вискоче.
Дiвчата сiдають на лавочку: Оля - коло Василя Обори (вони личать одне
одному), Соня - бiля Силки, бiленька, тиха i покiрна. Коли Силка нищечком
розказу║ ┐й про географiю, вона тихо зойка║ i диву║ться: "Ой, а де це -
Гренландiя?"
Кiбкало i Маня сiдають не одразу, бо вiн ┐┐ не пуска║ - обхопив довгими
руками, скиглить ┐й щось на вухо, а вона випручу║ться i каже вголос:
- Пусти, бо вдруге не пiду з тобою. Сам танцюватимеш! - I смi║ться
поблажливо i звабно водночас, наче й проти i не проти того, щоб Кiбкало
обнiмав ┐┐. Що за мода?..
I знову сидимо всi рядочком, як пiд вiнцем. Дiвчата нiби чогось ждуть,
а ми не зна║мо, що й робити: йти чи ще побути.
Кисла вулиця. Може, тому, що нам уставати завтра о п'ятiй годинi i йти,
щоб устигнути на лiнiйку та снiданок. Дiвчатам що - ┐м до школи на вiсiм
годин. Батьки ║, матерi ║, хати цiлi у всiх...
- Давайте, хлопцi, ми будемо вчити вас танцювать! - пропону║ Маня. -
Без музики, пiд язик. А можна в умi спiвать.
- О, це дiло! - вигуку║ Силка, розстiба║ шинелю, накрива║ полою Сонинi
вузенькi плечi, i вони починають крутитися, ходити маленькими крочками
назад i вперед. Василь щось воркоче, а Соня тихо проситься:
- На ноги не наступай, бо в мене й так пiдошва надiрвана.
Василь Обора з Олею теж пiшли товкти товченицю: вони обо║ важкi в
ногах. А Маня взяла мене i, як ласочка, огинаючись (видно, пiд свою музику
"в умi"), повела по колу, тодi далi, далi вiд гурту. Очi сяють, пальчики,
в яких вона трима║ мою долоню, гарячi.
- Ти мене любиш? - спитала тихо, самим лише подихом.
- Я? Не знаю...
- Як - "не знаю"? Нi трiнечки?
- Хтозна...
- Ну от я тебе... як побачу, хоч здалеку, то так радiю, що побiгла б
назустрiч. А сама з мiсця не рушу- терпну i дивлюся на тебе, дивлюся... Ти
позавчора тяг дрова з лугу, якесь гiлля, голову в плечi нагнув... а менi
жалко - страх. Побiгла, помогла б, якби не люди.
Вони ж такi, що зразу щось придумають. А ти радi║ш, як побачиш мене?
- Радiю. Думаю: он Маня йде...
- I все?.. - Маня високо пiднiма║ брови, i вi┐, губи ┐й дрiбно
тремтять, пальцi слабнуть на мо┐й долонi.
- А що ж iще?
- Ну от я до тебе як доторкнуся, то мене в жар кида║ одразу...
- I менi так було! - радiю. - Як ти шепотiла, що плакатимеш.