"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Маня припада║ лобом до мо║┐ шинелi.
- Ой, колю-юча яка! - шепоче i, пiднявши голову, смi║ться до мене очима
вгору: вона трохи менша вiд мене на зрiст.
- Нова, - кажу. - Позавчора тiльки видали.
- Давай утечемо. - Маня гаряче диха║ менi в пiдборiддя. - Давай?
- Та нi, пiдождемо, поки всi будуть розходитися, бо скажуть...
- Хай скажуть! Нам-то що?
- Нi, ми ж усi разом ходимо щодня, а тут на тобi - хто куди.
- Тодi я тебе дожену, - шепоче вона ще раз те, що вже казала.
- А Василь?
- Я од нього вирвусь. Або обдурю. Ти не бiйся. Ми знову пiдтанцьову║мо
до гурту - не я, а вона, я просто йду.
Вiкна по селу, хоч i так не густо свiтилися, почали гаснути. Тiнi вiд
топольки i квiтiв на могилi Iвана Iвановича подовшали i примерхли - мiсяць
подався вниз, почав пригасати, а зорi пояскравiшали на пiвнiч.
- Пора ком на хауз! [5]' - оголосив Силка. - Тепер аж до то┐ недiлi.
Вiн однiс у двiр балалайки (обидвi вони його, теж вiд братiв
зосталися), накрив бiленьку Соню шинелею так, що вона вся сховалася пiд
нею, i пiшов проводити додому та розповiдати дорогою про дивовижнi кра┐ни
за горами та океанами. Завтра вiн розкаже нам, про яку кра┐ну саме
розповiдав Сонi i як Соня дивувалася. Вiн радi║, коли його слухають i
дивуються.
Васить Обора взяв Олю кхнич i попрощався з нами.
- П'ока!
А ми втрьох зосталися. Василевi Кiбкаловi йти пiд гору, вiн живе
недалеко вiд Штокала, а Манi й менi - до мосту.
- Що ж, пiшов i я, - кажу. - Щасливо, Ти не йдеш, Маню?
- Iду. Я сама боятимусь...
Але Кiбкало мiцно трима║ ┐┐ за стан i дивиться на мене
кисло-ненависними очима. А до Манi каже:
- Я проведу. Чого ти боятимешся?
- Пусти, Васю! - проситься Маня улесливо. - Тобi ж зi мною не по
дорозi. Тодi ще проситимеш, щоб я тебе провела, сам боюся, скажеш...
- Чого б я боявся, - гогошиться Василь i поверта║ться до мене зi сво┐м
гребенем на пiлотцi.
Вiдходжу геть. Але сьогоднi менi не так легко йти, як було ранiше, коли
Кiбкало держав Маню, щоб зосталася. Сьогоднi менi болить iти самому. Не
знаю, що робити. Вернутись i просто вирвати Маню з його рук, - так вона ж
сама бiсики йому посила║ i танцювати бiжить, - чи йти, хай як хоче? А вони
торгуються. О, регоче!.. Наче лащиться. Ну й регочи!
Вже як одiйшов далеченько, чую:
- Василю, пусти, бо вдарю!
Оглядаюся - бiжить, вистуку║ черевичками, хустка бiлi║. Пристоюю, жду.
- Ой, насилу вирвалася! - Маня швидко диха║ i спершу бере мене пiд
руку, потiм прокрада║ться долонею в шинельну кишеню, де й моя рука, бере
┐┐ м'яко i тисне. - От причепа цей Кiбкало! Такий свого скрiзь доб'║ться,
дарма що з виду - тяптя.
- I тебе доб'║ться?
- Нi-i, мене - дзуськи!
- Ти ж сама до нього... смi║шся якось так.