"Григip (Григорiй) Тютюнник. Вогник далеко в степу (Укр.)" - читать интересную книгу автора

засмiють i хлопцi, й дiвчата.
- А що тобi креслити?
- Молоток. У трьох проекцiях: вид спереду, вид згори _i вид збоку.
- Навiщо?
- Щоб потiм за цим кресленням зробити молоток.
- А так, без креслення, хiба не можна?
- Нi, треба, щоб точно, по розмiрах.
Маня оберта║ться обличчям до мене, очi ┐й темно, глибоко i гаряче
блищать, аж страшно трохи. Бiляве, лискуче зблизька при зорях волосся
вибилося з-пiд хустки на лоб, на щоки.
- Поцiлуй мене, - шепоче.
Я вiдводжу погляд вiд ┐┐ очей i кажу навпростець - чого ж тут критися,
як це правда:
- Я не вмiю.
Тодi вона пiдводиться трохи i сама тулиться щокою до мо┐х губiв. Щоки
┐┐ горять. Я трохи поворухнув губами i знову стис.
- От, а казав, не вмi║ш, - млосно шепоче Маня i знову вмощу║ться
головою менi в груди. Я таки наважився: погладив ┐┐ руку,
- Ти ще не змерзла?
- Нi...
Маня мiцнiше обнiма║ мене за стан, горнеться i пита║:.
- Скiльки тобi вчитися в училищi?
- Два роки.
- А тодi?
- На заводи пошлють. У города, кажуть.
Маня зiтха║:
- Тодi в армiю.,,
- Мабуть.
- Я все одно тебе ждатиму. I з города, i з армi┐. Хоч i п'ять годiвi -
Вона рвучко пiдводиться i пильно дивиться менi в очi. - Вiриш? Кажи, що
вiрю, бо я розсерджусь i заплачу. Я вже за тобою плакала, що ти такий...
В очах у не┐ справдi зблискують сльози.
- Вiрю, - кажу хрипко, бо голосу чомусь не стало. Маня знiма║ з мене
пiлотку i закида║ долонею мою чуприну назад.
- А лоб який бiлий пiд чубомi Тобi вже можна за чiсуватися вгору. Отак,
отак, - пригладжу║. - Нi, треба з водою. Водою, тодi гребiнцем. А зверху
пiлотку. - Вона мовчить, куйовдить пальцями чуб. - Павлику... Чого ти
такий несмiливий? Ти з усiма такий, чи тiльки зi мною?
Це мене зачiпа║.
- Розтапша, еге? - питаюся.
- Нi, ну...
- Треба так, як Василь? Ухватив - i тягне... Тягни!..
Несмiливий Я всi гранати, якi тiльки знаходив, перекидав, - i нашi, i
нiмецькi. Тiльки протитанковi не пробував, бо вона важка i швидко рветься
- через чотири секунди. А нiмця як за руку вхопив i кричав, коли вiн
замахнувся на тiтку Ялосовету сокирою за те, що вона не вiддавала йому
валянка примiряти? Вiн тодi так дав менi носака пiд бiк, що я з тиждень
перехняблений ходив. А хату як гасив, щоб половинка зосталася?.. Правда,
то все, може, згарячу, не знаю.
Думаю так, i раптом чую, як у повiтрi прямо на нас щось шурхотить.