"Григip (Григорiй) Тютюнник. Три зозулi з поклоном (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного
волосся, що вибилося з-пiд чорно┐ хустки.
- Не брешiть, дядечку. к...
- Ну - ║! к..."так не тобi, а Софi┐.
- Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу...
- Нельзя. Чужi письма нiкому давати не можна. Заборонено.
- Я тiльки в руках подержу, дядечку, i оддам. Синi Марфинi очi
запливають слiзьми i сяють угору на дядька Левка - ще синiшi.
Левко озира║ться довкола, зiтха║ немiчно худими грудьми i манить Марфу
пальцем за пошту. Там вiн дiста║ iз суми конверт i простяга║ Марфi:
- На. Тiльки нiкому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене.
- Нi-нi-нi, дядечку! - аж похлина║ться вiд щиростi Марфа. - Ось вам
хрест святий!
Вона хапа║ з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться пй по щоках -
пригорта║ його до грудей, цiлу║ в зворотну адресу...
-Чорнила слiзьми не розмаж,-каже Левко i одверта║ться: жде.
Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро вiдда║ йому листа, млiючи з
ним на грудях, i шепоче, шепоче...
- Ну, от бачте, нiчого я йому i не зробила... Тепер несiть Софi┐. Я ж
нiчого йому не зробила... Спасибi, дядечку, рiдненький... Нате вам осьо,
вип'║те за його здоров'я.
Вона дiста║ з-за пазухи пожмаканого карбованця i вклада║ Левковi в
долоню.
- Хiба що за його здоров'я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв
би...
I чимчику║ в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже
сумою (тодi не дуже-то люди писали один одному).
А Марфа бiжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора сво┐
шiсть кiп - i вiтер сушить - не висушить сльози в ┐┐ очах.
- А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко?
- Нi. Вiн мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слiдкома з роботи
тiкала. Отуди ярком, ярком - i до пошти. Дивлюсь, а вона вже на порiжку
сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обiзветься.
- I ви на не┐ не сердилися?
- У горi, сину, нi на кого серця нема║. Саме горе.
- А як же то - вона вгадувала, а ви - нi?
- Хтозна, сину. Серце в усiх людей неоднакове. В не┐ таке, бач, а в
мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а ┐й
дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом сво┐м i нажилася на сто. Тато
ж... вiн якось i не старiв, однаковий зоставався i в двадцять, i в
тридцять годочкiв... сокiл був" ставний такий, смуглий, очi так i печуть
чорнющi! Гляне було-просто гляне i все, а в грудях так i потерпне. Може,
тому, що вiн рiдко пiднiмав очi. Бiльше долонею ┐х прикри║ i дума║ про
щось. А востанн║ як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, ┐х туди
повезли), то вже не пекли, а тiльки голубили- такi сумнi. Дивиться ними -
як з туману.
Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо i Марфа. Щовечора. I гомонимо
бувало втрьох або спiва║мо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому
помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тодi такий був, як i сама вона,
ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю