"Володимир Винниченко. Бiля машини (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Куди ж ти? Куди? Куди вернеш, гаспиде? В м-а-а-шину, проклятий, в
машину, iроде, в'┐деш, бодай ти на могилки ви┐хав! Соб держи! Соб тобi
говорю!.. - скажено, несамовито говорить Гудзик i пiдбiга║ до коней.
Схопивши за вiжки, вiн круто поверта║; вiз раптом перехиля║ться i вкупi з
парубком, пiд акомпанемент крикiв i смiху, тихо, поважно ляга║ на землю.
Земля навкруги вкрива║ться снопами.

- Ну от!.. - похмуро бурка║ парубок, встаючи з-пiд снопiв, i сердито
почина║ шукать картуза. Гудзиковi й нiяково, i досадно за сю нiяковiсть, i
злiсть аж кипить до "мурлякiв", що, прикладаючи i глузуючи, регочуться з
його.

- Бач, що наробив! Бач, кукла американська, що наробив! - шипить вiн до
парубка. - Покорчило б тобi, анафема!
- А чого ж шарпали... - не дивлячись на його й витрусюючи картуза,
кида║ "анафема". - Тепер пiднiмай...
- "Пiднiма-а-й!" - перекривля║ Гудзик. - За печiнки б тебе пiдняло,
iроде... Пiднiмай же, чого ж сто┐ш, дубом би тебе поставило!..
- А що, я сам його буду пiднiмати? - вмить визвiря║ться парубок i люто
пха║ ногою снiп. - Та хай воно тобi сказиться!.. Сам шарпнув, перекинув,
ще й ла║ться... Грошi дай, он що!..
Вiн скiнчив поганою лайкою й нервово одiйшов до коней. У Гудзика аж
серце завмерло вiд "тобi", "сам", "дай" i гидко┐ лайки. Що ж се? Коли се
було, щоб який-небудь хлоп насмiлився сказать йому, пановi економовi,
"ти"? Коли було, щоб вони до того забули сво║ становище, щоб висловлювати
голосно сво║ незадоволення? Було ж навiть, що робили йому мало не задурно
- i то не казали "грошi давай". Бувало, не тиждень, а мiсяцi не бачили
зароблених грошей, а все ж не кричали; мовчали, чекали i, може, й лаялись,
та все се нишком. А тепер?.. I Гудзик пильно, зi страхом обдивля║ться
навкруги i... трохи заспокою║ться. Лиця хоча й похмурi, сердитi, але
чого-небудь нового не видно. Щоб заховать сво║ нiякове мовчання пiсля
парубкових слiв, вiн так само мовчки одходить.
Парубок же, постоявши бiля коней, повозившись там, пiдiйшов знов до
воза й, суворо гукнувши возi┐в на допомогу, став пiдсовувать плече пiд
драбину. Возi┐ позлiзали з возiв i теж стали ходить i вишукувать мiсця, де
б зручнiше пiдмостити спину. Почалось пiднiмання з лайкою, смiхом, з
одпочинками й балачками. А тим часом машина голодно ревла, лящала пасом i
наче сердилась, що барабанщики стоять собi й весело балакають,
подивляючись на обидва боки униз. I з другого боку теж щось трапилось, бо
нiхто й не гадав подавати снопiв. Всi спочивали i з цiкавiстю слiдкували
за пiдiйманням воза. За скиртами лаявся Гудзик.

- Ей, чорнява!.. Чорнява на три пальцi пiд носом, бодай ти виросла! -
чу║ться вмить iз барабана, i пiд машину загляда запорошене, з пукатими
синiми окулярами на носi лице барабанщика Андрона. I крiм сих окулярiв,
чорних якихсь купок на мiсцi вусiв i носа, нiчого за порохом не видно.
Губи зложенi зовсiм серйозно, тiльки куточки здригаються посмiшкою.
Дуже висока, зовсiм бiлява дiвчина, до яко┐ гука вiн, навiть не
поворухнеться, задивившись на воза.