"Володимир Винниченко. Бiля машини (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- А якого ж бiса не дають снопiв? - похмуро кинув Андрон, дивлячись
кудись убiк. - Пальцi ж сво┐ не посуну. Я теж не каторжний... Хоч би ще
знав, що грошi матиму й за таку роботу, а то робиш за панське "спасибi"...
Гудзик нiби недочув i злiз з барабана, нiчого не одпо-вiдаючи. Вiн зна,
що з барабанщиком поводитись, як iз простим робiтником, не можна. "В
барабан давати - не в соломi спати", - кожний скаже, й кожний барабанщика
поважа║.
- Та й iз смiттям для тебе возитись не буду, - дода║ Андрон, дивлячись
Гудзиковi вслiд. - Хiба сей снiп укинуть? Ух! - вмить поверта║ться вiн i
робить руками, нiби згорта║ снiп, i хапа║ тим часом одну з дiвчат за ноги.
Та злякано одскаку║ i, регочучись зо всiма, пiдхоплю║ снопи, що, як грушi,
сипляться вiд сердитого парубка. Машина реве, дзижчить i вкрива║ться згори
донизу туманом пороху й полови. I всi за нею, хоч i мляво, нiби оживають.
Дiвчата, перегукуючись й iнодi лаючись, тягають лантухи з зерном з-пiд
машини до великого вороху. Хлопчики, з стурбованими й поважними личками,
не встигають тягати купа за купою жовто┐ побито┐ соломи. Соломотряси,
половотряси зi стуком, з гряком безперестану викидають солому й полову i
сiрим шаром пороху вкривають лиця робiтникiв, що, як комашня, обсiли
навкруги машину. Навiть Андрон затих. Мiцно насунувши на лоб картуза,
розставивши лiктi, вiн iз запалом якимсь хапа║ снiп за снопом i, майстерно
розiславши його, суне в залiзну пащу машини. Раз за разом чу║ться
дзижчання й ревiння машини-звiрюки, яку все бiльше розпалю║ Данило. До
сього прилуча║ться жалiсна пiсня жидкiв-млинщикiв бiля вороху зерна i
стукотiння вiялок та решет. На рядах лантухiв, що в три поверхи наложенi
бiля них, сидять замурзанi жиденята з лушпайками iз динi в руках i
традицiйними хвостиками ззаду.

Один тiльки Карпо не бере участi в сьому концертi. Не вважаючи на
Гудзика, вiн походжа║ собi мiж робiтниками, зупиня║ться, балака║ i
пробира║ться далi. Пiсля його появи розмови стають живiшi, а робота
млявiша.
- Плачеш? - протискуючись помiж граблями, що ними дiвчата одгородили
полову, нiби байдуже кида║ вiн до дiвчини в чорнiй хустцi й зупиня║ться.
Та швидко пiдводиться й дивиться на його.
- Еге! Драстуй, Химо! - iронiчно уклоня║ться вiн. - Нiби не розумi║...
Через мiсяць Гудзине весiлля ж...
- Ну, то що?

Карпо трохи одходить набiк вiд купи полови, яку суне якась жiноча
постать, i нацiля║ться говорити.
- Ну то що, що жениться?
- Байдуже?

- Пхи! - хита з погордою головою Хима i знов нахиля║ться, але, зараз же
пiдвiвшися, дода║: - Не бачила твого Гудзя!.. От то! Пхи! Вiн менi
потрiбний!..

Але Карпо по очах, по занадто байдужому голосi бачить, що ┐й не зовсiм
уже так i байдуже, як би бажалось вдати. I заздрiсть ущипливе пронизу║