"Володимир Винниченко. З Костем сталася чудна кумедiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

зачарованого, ласкавого погляду з пана.
- А, годi! - нетерпляче кинув пан цигарку додолу.- Холери нема?
- А, яка там холера! Застудився, видно... Йому б треба...
- Ну, чули? - строго звернувся пан до Тетяни й ланового, що зостались у
кухнi.- Нiяко┐ холери нема║, й не вигадуйте менi нiчого!
I, не глянувши на Костя, сердито вийшов з фершалом iз кухнi. А Кость аж
пiдвiвсь i чудно, напружено, гарячими зеленкуватими очима дивився вслiд
йому. За паном вийшли й лановий з Тетяною, яка щось розпитувала у фершала
про Костя.
Кость зостався сам.
I як тiльки зачинилися дверi, вiн схопився з нар, з висмикнутою
сорочкою пiдбiг до кинутого недокурка, схопив його i став жадiбно
смоктати. Недокурок погас. Вiн вийняв його з рота, пiднiс до лиця i став
розглядати. I посмiхнувся нiжно-нiжно, аж засяяв очима. Потiм знов
обережно поклав у рот i почав смоктати. Цигарка не курилась. Знову вийняв
┐┐, погладив рукою, прислухався i швидко пiдбiг навшпиньках до печi.
Хапаючись i озираючись на дверi, вигорнув жарину i став тикати в не┐
недокурком.
У цей мент у кухню ввiйшла Тетяна. Забачивши коло печi Костя, хутко
пiдiйшла до нього, зазирнула через плече i скрикнувши:
- Ах, ти ж??! - вирвала з рук його цигарку.- Та то ти такий хворий? Та
я тобi...
Але не встигла й договорити, як Кость раптом страшно скрикнув, з жахом
повернувсь до не┐, забiгав очима, знайшов ними недокурок у Тетянинiй руцi
i закричав дико, страшно, надзвичайно закричав:
- Одда-ай!! Одда-ай!!
Тетяна аж злякалась i, сама не знаючи чого, швидко пiдняла руку з
недокурком угору.
Але Кость так i стрибнув за нею.
- Оддай! Оддай!!
I, трусячись весь, тягнувся, ставав навшпиньки, хапав за руки,
пiдскакував.
- Тю! Сказивсь! - одмахуючись, одсовувалась з ляку Тетяна.- А дивiться
на нього! Та хай ти сказишся!
Кость раптом упав на колiна, задер лице, склав руки, як на молитву, i
швидко-швидко, злякано, з жагучою мольбою забурмотiв:
- Ой оддай, ой оддай!.. Це мо║... Це мо║... Це - татове... Дай менi...
Дай...
I не встигла Тетяна вслухатись в слова його, як Кость несподiвано, всiм
лицем уже, а не одним носом, скривився, пiдборiддя й губи затiпались, очi
налились сльозами й вiн голосно, простягаючи руки й повторюючи "оддай,
оддай", гiрко на всю хату заплакав. I сльози одна за одною швидко,
поспiшно, як краплi дощу по шибках, котились по щоках i стiкали в
скривлений рот, на груди, на простягненi руки.
Тетяну як громом стукнуло: Кость заплакав! Аж розтерялась вона. Злякано
кинулась до нього, схопила за руки, стала тикати йому недокурок,
забурмотiла щось, мало не заплакала з ним.
Але Кость, почувши в руцi цигарку, вмить стих, схопився, вирвавсь од
Тетяни, пiдбiг до нар, вилiз на них i забився в самий куток. Там вiн сiв,
скрутившись, на┐жившись, як вовченя, i мiцно-мiцно зацупив у руцi