"Володимир Винниченко. З Костем сталася чудна кумедiя (Укр.)" - читать интересную книгу автора

недокурок. На вiях ще висiли сльози, але очi вже поглядали сердито,
швидко, насторожено. Часом судорожно притуляв руку з недокурком до грудей
i нашвидку поглядав на нього, як на безцiнний скарб, загублений i знову
знайдений.
Тетяна пiдiйшла до нар i хотiла покласти його та накрити кожухом, але
вiн захаркав, запацав ногами i знову на очах заблищали сльози.
- Оце дивiться ви на нього! - ще не могла прийти до себе Тетяна.
I вже прийшла трохи тодi, як у хату ввiйшов лановий i вона стала йому
розказувати, яка вийшла кумедiя з Костем.
- Та невже заплакав? - скрикнув той неймовiрно.- За недокурок?! Та що
ти кажеш!"
Але коли пiдiйшов до нар, щоб самому подивитися, Кость уже, скрутившись
клубочком у кутку, лежав недвижно й не чув нiчого. Голова йому була
гаряча, з рота аж пашiло жаром, очi обвело якоюсь смугою.
Вiн не хиркав i не пацав ногами, як його перенесли ближче до печi, як
накривали кожухом, не чув навiть, як Тетяна жалiсливо промовляла до нього:
- Сирiточка бiдний... Хлопчик манесенький...
Але коли лановий обережно потягнув за недокурок i хотiв вийняти. Кость
раптом забивсь, на вiях видавились сльози, i швидко-швидко забурмотiв:
- Мо║, мо║... Ой дай, то татове... то татове...
Лановий зараз одняв руку, вражено й значно подивився на Тетяну, пiдняв
палець догори й сказав:
- От що воно!
Тетяна мовчки пiдобрала губи й накрила Костя кожухом. Кость знову тяжко
та трудно став дихати!
Спершу нiхто теж не вiрив, що Кость плакав, та ще "з тако┐ чепухерi┐",
як сказав кучер, але коли при всiх лановий увечерi вже знову потягнув за
недокурок i Кость весь непокiйно забився, заворушився, немов вiд недокурка
йшла шворочка до самого серця, коли на вiях знову виступили сльози,- всi
повiрили. I дивна рiч: нiхто не був задоволений, що Кость таки заплакав.
Усi чогось похмурнiли i в той вечiр за вечерею мало й смiялись. Задума
якась стала на лицях.
На другий день Костевi погiршало, на третiй - вiн уже й до пам'ятi не
приходив. Але недокурка з рук не випускав. Iнодi вiн гаряче та
швидко-швидко говорив щось, хиркав, схоплювався бiгти й затихав. Iнодi
раптом весь освiтлявся дивною посмiшкою i сильно-сильно тулив руку з
недокурком до грудей.
Тетяна, стоячи бiля нього в такi хвилини, не могла здержатись, губи ┐┐
жалiсно кривились, вона прикладала руку до щоки i, плачучи, примовляла:
- Сирiтко ти моя! Нi матiнки, нi батенька. Голубчику...
На четвертий день увечерi Кость почав дуже хрипiти, стогнати й
пручатись на всi боки, нiби хтось насiв йому на груди та душив.
Тетяна злякалась, кинулась до нього, скрикнула, схопила з жердки свиту
й щодуху побiгла в село по фершала.
Але коли вони обо║ вже прибiгли назад. Кость лежав спокiйно й нерухомо.
Лице суворо витягнулось, пiд очима лягла кружальцем холодна мертва тiнь,
губи блiдо-синi мiцно прилипли до зубiв, i зуби злегка виглядали з-за них.
Фершал поклав руку на лоба, на серце йому i сказав:
- Готов... Можете обмивати...
I вийшов.