"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

- Глядiть же, товаришу. Пам'ятайте, що менi дуже боляче буде, коли ви
задурно попадетесь. Дуже боляче... Бо ви дуже хороший i... корисний... Ви,
може, кориснiший, нiж кiльки iнтелiгентiв разом. Здержите ж сво║ слово?
- Здержу, здержу, от побачите!
- Ну, глядiть!.. Завтра ж чекайте мене там...
- Добре, добре. Тiльки той... - трохи потупився вiн. - Ви приходьте до
дванадцяти, бо... бо...
- Бо що? - засмiялась лукаво Людмила.
- Бо, може, ви спiзнитесь, а я не видержу, як почнуть...
I Максим, прохаючи, подивився на не┐-
- Ах, ви ж... Ну, добре...
Максим радiсно й бочком якось висунувся в дверi й, хутко зiйшовши
сходами на улицю, щасливо затупав додому, не помiчаючи за собою яко┐сь
постатi, що зараз же тихо посунула за ним.
I другого дня, ще не було й одинадцято┐, а вiн уже то стояв на
умовленому мiсцi, то нервовий ходив бiля його й нетерпляче подивлявся на
всi боки. День видався ясний i веселий, i хоча на улицях був скрiзь ще
лiд, побитий на шматки дворниками, але сонце так любо всмiхалось, що
здавалось - сто┐ть уже справжня весна.

На Крещатику, де призначена була демонстрацiя i бiля якого чекав
Максим, було шумно й людно. З обох бокiв по тротуарах сунули довгi низки
робiтникiв, студентiв, iнтелiгентiв з празниковими обличчями i з якимсь
чеканням в очах. Iнодi стрiйне й рiвно про┐жджали козаки з нахабними
пиками, з нагаями в руках i з усмiшками й реготом на устах. Тодi голови
всiх повертались до них i з купи робiтникiв iнодi вилiтала лайка й свист.
Але ┐х спиняли i всi знов сунули далi, через кожнi п'ять ступнiв поминаючи
полiца┐в, що правильним рiдким рядком стояли бiля кожного тротуару.
Вже було недалеко дванадцято┐, а Людмили все не було. Максим стурбовано
крутився i вже декiльки разiв поривався йти, але щоразу зупинявся й з
нетерплячою досадою дивився по улицi.
А демонстранти все пiдходили та пiдходили то парами, то поодинцi, а то
й цiлими валками. I Максим виразно бачив у кожного на лицi якусь блiдiсть
i нервовiсть, а у деяких сво┐х знайомих робiтникiв навiть щось таке, чого
вiн нiколи перше не бачив. Вiн радiсно здоровкався з ними, iнодi проводив
┐х кiльки ступнiв i знов одходив назад, все бiльше та бiльше захоплюючись
i турбуючись.

Вмить десь щось густо загудiло й нiби зачувся якийсь крик. У Максима
страшенно замерло серце; вiн подивився широко розплющеними очима на
робiтникiв, що зразу хутко побiгли кудись, i, мов пiдхоплений якоюсь
силою, зiрвався й побiг собi за ними. Але то про┐жджали козаки, i "ще не
було нiчого", як розчаровано подумав Максим.

Коли рiвно о дванадцятiй Людмила прийшла на призначене мiсце, Максима
вже не було, тiльки на розi стояла цiла валка полiца┐в та околоткiв, що з
серйозними напруженими лицями напирали на робiтникiв.
"Не видержав-таки", - пробiгло в головi у Людмили.
Вона тепер була до того серйозна й поважна, що полiца┐ й навiть якийсь
околоток поспiшно дали ┐й дорогу i прикрикнули на робiтникiв, що товпились