"Володимир Винниченко. Роботи! (Укр.)" - читать интересную книгу автора

пiшла вперед i хутко сховалась за рогом. Тодi iндивiд, мов схаменувшись,
мало не бiгом кинувся за нею, але коли вискочив за рiг, - чорно┐ повно┐
постатi вже не було на темнiй, глухiй улицi.

Дiйсно Максим змiнився. Вiн уже не сидiв цiлими годинами, байдуже
дивлячись в куток, не усмiхався жалько й безнадiйно, не збирався нi
стрiляти, нi в тюрму. Цiлими днями вiн десь бiгав, з кимсь вiв якiсь
справи, переходив з фабрики до фабрики й завше мав десь за пазухою цiлий
жмут прокламацiй. Вiн навiть дiстав собi десь якусь кумедну роботу, на яку
ходив тiльки зрання до обiду або з обiду до вечора, так що другу половину
дня ходив уже собi, де знав. А через кождi два днi з'являвся у Людмили. I
хоча так же само, як i перше, нiяково м'яв свiй жовтенький без пiдкладки
капелюх, хоча так само старанно й обережно обходив килимок бiля лiжка,
боячись ступити на його забрудненими, подраними черевиками, хоча й тепер,
як i перше, почував себе трохи не при собi в цiй чистенькiй, затишнiй
кiмнатцi, але тепер, увiйшовши, вiн зараз же, мов бажаючи загладити свiй
вiзит при║мною звiсткою, починав ще з порогу шепотiти:
- Усе добре, зна║те... Дiла йдуть добре... Усе як слiд...
Але Людмила зараз же перебивала його, брала з рук його капелюх i з тою
ласкавою усмiшкою на устах, яка робила ┐┐ серйозне i строге лице зразу
добрим i тихим, мовчки вiшала на кiлок, а йому показувала на стiльчик. I
Максим, хоча так же, як i перше, бережно сiдав, соромливо пiдiбравши пiд
стiлець сво┐ ноги, хоча й тепер iнодi скоса подивлявся на сво║ дiрявеньке
пальто, але зате на устах його не плакала усмiшка, очi не бiгали з якоюсь
боязкою, винуватою тугою, а навпаки, вiн весь час мав такий вигляд, нiби
ось трохи посидить i ма║ зараз же бiгти до чогось любого, милого й
радiсного. I говорив вiн хоча й поспiшно, й так же нервово, але з щасливим
запалом, з силою й охотою. I Людмила мовчки слухала його, i з уст у не┐ не
сходила усмiшка, що мов довгими промiннями виходила з очей, що з великих i
сiрих робила ┐х двома милими, довгими щiлинами з ясним, тихим свiтом
доброти. I мало не кожного разу Максим дивився на цю промiнясту усмiшку, i
щоразу йому хотiлось щось сказати, але вiн тiлько соромливо тупився й
зараз же оповiдав щось друге.
Так, вiн що два днi ходив i рапортував. I кожного разу лице його
здоровiшало, здоровiшало, кожного разу вiн все щасливiше смiявся, й
кожного разу кудись поспiшався, мов боявся упустити щось любе й дороге. I
Людмила не вдержувала його; тiльки, як вiн уже дуже мало сидiв, лице ┐┐
робилось знов серйозне, а через те якесь поважне i строге. Тодi великi
сiрi очi ┐┐ мов ще побiльшувались i мов обливали все трохи смугляве, гарне
лице ┐┐ строгим i навiть суворим свiтом. Тодi й Максимовi робилось якось
нiяково й холодно й iнстинктивно хотiлось викликати знову усмiшку. I iнодi
це йому вдавалось; i тодi вони обо║ радiсно й трохи соромливо смiялись i
щиро прощалися.
А в суботу довго сидiли й все обмiрковували. I хоча лице Людмили не
всмiхалось, але Максим пильно слухав ┐┐ й, нервово потираючи себе по
головi, весь час промовляв:

- Добре, добре.
А прощаючись, Людмила трохи задержала його руку в сво┐й i, м'яко
дивлячись на його, промовила: