"Володимир Винниченко. Сонячна машина (Укр.)" - читать интересную книгу автора

Весь песимiзм старого, всi намальованi картини пропливли, як легкi
хмарини пiд ┐┐ гарячим сонцем, мигнули хвилевимитiнями й зникли. I знову
все блищить, горить, смi║ться, навiть жовтi черепи.
О молодосте, вiчнотрачений раю, коли б же ж у тобi на росло древо
пiзнання!
***
Пiдбадьорився, пiдмолодився пiдстаркуватий дiм. Розчинились давно не
вiдчинюванi вiкна парадних, жалюгiднонабундючених поко┐в iз потьмянiлими,
потрiсканими портретами на стiнах. Став частiше працювати телефон iз
мiстом. Майже щодня почав за┐жджати граф Адольф, хоча чомусь принцеса
зовсi!м його не приймала.
Старий граф знову взявся за сво┐ мемуари й щоранку, заклавши руки за
спину, насупивши кошлатi брови, важко ходить по кабiнету, мнучi┐ й
тискаючи свою пам'ять, як засохлу глину.
Графин-я цiлими днями шамотливо, злякано турбу║ться, хвилю║ться, в усе
зазира║, всiм перешкоджа║.
I все через те, що в колишнiх покоях Адольфа живе чудна дiвчина з
червовим волоссям i зеленими очима. Чудна дiвчина обклала себе книжками,
неначе студент при iспитах, цiлком серйозно, уважно, розкривши по-дитячому
уста, слухав кривого доктора Рудольфа, поводиться, як королева, i живе, як
черниця.
Старий граф частенько заходить до молодо┐ принцеси i, коли виходить од
не┐, не зна║, в кого був: у королеви, в черницi, в засушено┐ старо┐ дiвки,
в молодесенько┐ на┐вно┐ фантастки, в арха┐чно┐ геро┐нi. От вона прийма║
членiв берлiнсько┐ органiзацi┐, цих препаратiв для археологiчного музею,
вiд яких тхне воском, як справедливо каже Страховище. Величнiсть ┐┐,
неприступна вищiсть, вибачлива ласкавiсть воiстину тiльки можуть бути
вродженi, посланi вiд самого бога, такi вони природнi, само собою
зрозумiлi в нiй.
I от вона слуха║ лекцi┐ доктора Рудi. Яка увага, яка покiрнiсть, яка
мила, тепла, зворушлива дитячiсть!
Одна тiльки Труда не визна║ принцеси. Це Страховище не силку║ться
навiть трошки рiвнiше триматися у присутностi високо┐ i остi горбиться,
по-хлопчачому стрiпу║ стриженою головою, байдуже мружить пукатi очi
кольору старо┐ золотисто┐ бронзи. У природнiсть червоного волосся принцеси
вона анiтрохи не вiрить. Взагалi принцеса в домi нi до чого. Через не┐
тiльки частiше почав лазити Шванебах, ця найкоректнiша зануда, яку Труда
бачила коли-небудь на свiтi. Ну, мама, розумi║ться, умлiва║ вiд щастя й
гордостi: подумайте, яка честь упала з неба на бiдних Елленбергiв.
Молодчина доктор Рудi: вiн собi шкандиба║, говорить iз тi║ю високою
особою, не задираючи голови, як до святощiв, посмiха║ться сво┐ми
волосинками уст тодi, коли немаь нiяко┐ потреби посмiхатись; мовчить, коли
треба балакати, i взагалi поводигься собi цiлком пристойно. От йому,
наприклад, треба ┐хати в гори, на страш║нно важну наукову екскурсiю, конче
потрiбно зробити ревiзiю горам пiсля землетрусу, без цього гори нiяк не
зможуть iснувати. I вiн собi кида║ почеснi лекцi┐ з високою особою,
склада║ свою валiзку, в якiй iще Ной робив свою кумедну подорож у ковчезi,
i зовем не дума║ про те, що ┐хня свiтлiсть на два-три тижнi будуть
позбавленi можливостi клiпати очима на хiмiчнi формули. А хiмiчнi формули
також ото страшенно потрiбнi для майбутнього трону!