"Владимир Владко. "Аргонавты вселенной". НФ роман (на укр. языке). {new} [N]" - читать интересную книгу автора

пер кабiни астроплана були цiлком закритi, iзольованi вiд зов-
нiшнього свiту. Жоден звук не долинав всередину корабля, а тим
бiльше - до його центральної каюти, де чекали на Риндiна Вадим
Сокiл i Ван Лун.
- Через дванадцять хвилин вирушаємо, хлопцi,- звернувся до
них Риндiн, входячи до каюти, i спинився. Його уважний погляд од-
разу помiтив вагання на худорлявому обличчi Сокола i насупленi
брови Ван Луна. Поява Риндiна, очевидно, обiрвала їх бурхливу
розмову.
- Що сталося, товаришi? - спитав Риндiн, переводячи погляд
з одного на другого.
Обидва мовчали. Нарештi, Ван Лун вiдповiв:
- Вадим не хотiв вас турбувати, Миколо Петровичу. Але ду-
маю, треба сказати вам. Ось подивiться!
Вiн простягнув руку. На його смуглявiй жовтуватiй долонi ле-
жав звичайний чорний гудзик, одiрваний вiд одягу разом з ма-
леньким шматочком темно-синьої тканини. Риндiн здивовано погля-
нув на гудзик.
- Що це значить? - спитав вiн.
- Миколо Петровичу, в астропланi хтось був,- переконано
вiдповiв Ван Лун.- Знайшов це сьогоднi на пiдлозi. Синя тканина -
не наша. У нас немає такого одягу. Гудзик залишив хтось сто-
роннiй. Вiн поспiшав, зачепився за щось, обiрвав гудзика. Навiть
не помiтив цього. Значить, дуже поспiшав.
Професор Ван Лун говорив з м'яким, ледве чутним акцентом, ко-
роткими, енергiйними фразами, iнодi з помiтним трудом пiдбираючи
потрiбнi слова. I вiд цього його мова здавалася ще виразнiшою.
Сокiл неуважно махнув рукою:
- Нема про що говорити, Миколо Петровичу. Я оглянув усi
примiщення корабля. Нiкого, звiсно, немає. Скорiш за все, цього
гудзика загубив хтось з механiкiв чи прибиральникiв. Адже в них
саме такi синi комбiнезони. А Ван завжди перебiльшує!
Ван Лун мовчки поглянув на Сокола, i ледве помiтна iронiчна
посмiшка трохи пiдняла кiнчики його повних губ. Ця посмiшка, що
наче завжди ховалася у вузьких очах професора, ладна була пер-
шої-лiпшої хвилини оживити вуглуватi риси його тонкого розумного
обличчя. Ван Лун рiдко посмiхався, ще рiдше смiявся; глибокi
зморшки на його молодому обличчi i сиве пасмо у гладкому, блиску-
чому чорному волоссi красномовно говорили спостережливiй людинi
про суворi й важкi випробування, яких довелося йому зазнати в
життi.
Микола Петрович похитав головою. Стурбоване обличчя ака-
демiка свiдчило про те, що несподiвана пригода непокоїть його.
Кiлька секунд вiн також мовчав, мiркуючи, а потiм вимовив:
- Доводиться приєднатися до вашого припущення, Вадиме. Нав-
ряд чи хтось стороннiй мiг опинитися в астропланi, та й нема йо-
му тут чого робити.
Ван Лун промовчав. Сокiл з готовнiстю кивнув головою.
- А зараз - прошу по мiсцях,- продовжував Риндiн твердо.-
Через десять хвилин старт. Ви прекрасно знаєте, що час нашого